Skip to content

К А С А Ц І Й Н А С К А Р Г А до ВАСУ про визнання дій протиправними, стягнення заборгованості з виплат по даним видам допоміг, компенсації за несвоєчасно отриману виплати, вишкодування моральної шкоди, зобов’язання нарахування виплати допомоги по догляду за дитиною за моїм позовом до Управління праці та соціального захисту населення Ленінської районної у місті Харкові ради та Харківського обласного центру по нарахуванню і виплаті допомог та контролю за призначенням і виплатою пенсій, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог

14.11.2010

Вищий адміністративний суд України

адреса:  01029, м. Київ,

вул. Московська, 8 корп.5

Особа, що подає заяву (Позивач): *******

Відповідач1: Управління праці та соціального захисту населення
Ленінської районної у місті Харкові Ради,
вул. Кацарська,54,
м. Харків, 61052

Відповідач2:

Харківський обласний
центр по нарахуванню і виплаті допомог та контролю за
призначенням і виплатою пенсій,
вул. Чернишевського 51,
м. Харків, 61002,

справа у суді першої інстанції № ************

справа у суді апеляційної інстанції № ***************

К А С А Ц І Й Н А   С К А Р Г А

на постанову Ленінського районного суду м. Харкова від *********** року по справі № **********

та постанову Харківського апеляцiйного адмiнiстративного суду від *************.

*********року Ленінським районним судом міста Харкова було прийнято постанову (проголошено вступну та резолютивну частину судового рішення) по справі № ********* про визнання дій протиправними, стягнення заборгованості з виплат по даним видам допоміг, компенсації за несвоєчасно отриману виплати, вишкодування моральної шкоди, зобов’язання нарахування виплати допомоги по догляду за дитиною за моїм позовом до Управління праці та соціального захисту населення  Ленінської районної у місті Харкові ради та Харківського обласного центру по нарахуванню і виплаті допомог та контролю за призначенням і виплатою пенсій, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог.   

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, до Харківського апеляцiйного адмiнiстративного суду 30.12.2010р. мною було подано (через Ленінський районний суд м. Харкова) апеляційну скаргу. За результатами розгляду скарги Харківським апеляційним адміністративним судом винесено Постанову від ******. по справі № *********  , якою апеляційну скаргу частково задоволено, а постанову Ленінського районного суду м. Харкова від 03.12.2009р. по справі ************ частково скасовано..

З даною Постановою Харківського апеляцiйного адмiнiстративного суду я також не погоджуюсь, вважаю, що вона прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Отже, вважаючи, що судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій по зазначеній справі не є законними та обґрунтованими, а прийняті  з порушенням норм матеріального та процесуального права прошу суд касаційної інстанції скасувати постанову Ленінського районного суду м. Харкова від ***** року по справі № ********** та Постанову Харківського апеляцiйного адмiнiстративного суду від *******. по зазначеній справі та не передаючи справи на новий розгляд ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Враховуючі великий об’єм інформації, який я навожу у даній касаціній скарзі, з метою спрощення ії аналізу та оцінки, вважаю доцільним  надати  суду  стислий  зміст скарги

І. Порушення норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій

ІІ. Ігнорування  факту досудового  розгляду  спору. Невірне встановлення дати виникнення спору.Неправомірне  застосування  строку   на   звернення   до   адміністративного  суду.

ІІІ.  Скасування  статусу застраховної особи. Обмеження  обсягу  прав людини.
ІV.   Щодо  виплати  Позивачки  допомоги по народженню та по догляду  за дитиною до досягнення  нею трирічного віку  у 2007-2008рр

V. Щодо виплати допомоги  по догляду  за дитиною до досягнення  нею трирічного віку  за  2009 р.

VІ. Ігнорування судом першої та апеляційної інстанції тлумачення ст. 95 Конституції України, яке надане Конституційним Судом України, та, як слідство, помилкове застосування норм Закону України Про Державний бюджет.

VIІ. Ігнорування судами першої та апеляційної інстанцій Конституції України та міжнародного законодавствапри  розгляді  даного  спору.

VІІІ. Безпідставний  розгляд  періоду  нарахування  та  виплати  допомоги  по  догляду  за  дитиною до  досягнення  нею трирічного віку  як  суму  деяких  періодів.  Застосування  ст. 22  Конституції  України відносно виплати допомог

ІХ.  Підстави  для  звернення  до  Європейського  суду  з  прав  людини.

І. Порушення норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій

  1. Порушення норм процесуального права судом першої  інстанції. Ігнорування   наявності Поясненнь до Адміністративного  позову.

Порушення ст.133 КАСУ Ущемлення прав позивача щодо заявлення клопотань протягом усього судового розгляду справи судом першої інстанції:

відмова у задоволенні клопотання щодо судових рішень від 19.09.2009р без судового розгляду

залишення клопотання щодо застосування приписів ст.100 КАСУ відкритим

Порушення п.1ст.122КАСУ Затягування строків розгляду адміністративної справи

адміністративна справа розглядалася більше десяті місяців – з 02.02.2009р. по 03.12.2009р.

– Порушення ст.43 КАСУ

Залишенння без розгляду письмові зауваження щодо неповноти та неправильності журналу судового засідання

– Невідповідність вимогам ст.163 КАС України мотивувальної частин постанов судів.

До суду першої інстанції в обгрунтування позовних вимог були подані наступні пояснення:

– Доповнення до адміністативного позову від 02.03.2009р.

– Уточнення до адміністративного позову (пояснення на заперечення Відповідачів) від 02.04.2009р. та від 06.04.2009р.

– Уточнення до адміністративного позову від 22.06.2009р

– Пояснення у порядку  ст.139 КАС України до Адміністративного позову
від 19.10.2009р.

– Пояснення щодо строків звернення до адміністративного суду від 19.10.2009р.

– Пояснення у порядку  ст.151 КАС України до Адміністративного позову від 03.12.2009р.

Однак, в порушення п.3 ст.163 КАС України мотивувальна частина рішення не містить мотиви, з яких суд виходив при прийнятті постанови, відсутні положення закону, яким суд керувався; не вказані мотиви неврахування пояснень, наданих доказів та обставин, що мають значення при вирішенні саме цієї справи

– Відмовляючи у позовних вимогах за 2007 рік, судом першої інстанції були розглянути обставини, не заявлені жодній зі сторін;

– Відмовляючи у позовних вимогах за 2009 рік, суд першої інстанції не надав жодного мотива такому рішенню

Порушення порядку складення постанови у повному обсязі

Всупереч п.3 ст. 160 КАС України постанова по справі в повному обсязі була витовлена лише через сім днів -11.12.2009року (а не п’ять, як передбачено КАС України) після оголошення вступної та резолютивної частини постанови-03.12.2009року.

– Порушення ст.188КАСУ

апеляційна скарга від 30.12.2009року була передана до Харківського апеляцiйного адмiнiстративного суду лише27.01.2010року

– Порушення ст. 71КАСУ

Відповідачем1 не були надані, затребувані судом першої інстанції докази, які підтверджували б законність дій Відповідача1, зокрема матеріали особової справи одержувача допомоги,

Ці порушення норм процесуального права призвело до:
– звуження змісту адміністративного позову, що і стало головною причиною судової помилки, допущеною при вирішенні питання можливості задоволення окремих позовних вимог, яка спричинила наслідок – прийняття рішення про часткове задоволення вимог, заявлених у моєму позові;
– не забезпечення судом належного захисту безпосередньо діючих прав на соціальне забезпечення та достатній життєвий рівень нашої родини, гарантованих Конституцією, що є його прямим конституційним обов’язком.


2.  Порушення норм процесуального права судом апеляційної  інстанції.

– Порушення ст.189 КАСУ

ухвала про відкриття апеляційного провадження скаладена лише 25.02.2009року

–  Порушення п.1 ст.190 КАСУ

ухвала про відкриття апеляційного провадження від 25.02.2009року надіслана мені лише 07.07.2010року після неодноразового звернення до Харківського апеляцiйного адмiнiстративного суду (копії поштових повідомленнь додются)

– Порушення п.3 ст.49, п. 6.ст.190

судом апеляційної інстанції залишені без рогляду клопотання від 03.08.2010року(копії поштового повідомлення  та клопотаннь надається):

щодо переносу судового засідання у зв’язку з моїм находженням поза межами Харкова;

щодо зобов’язання Відповідача1 виконати ухвалу суда першої інстанції;

щодо долучення до справи ФСС з ТФП Ленінського району м. Харкова

-Порушення ст. ст. 196,197 КАСУ

справа розглянути у порядку письмового провадження, незважаючи на присутність мого клопотання щодо розгляду справи у моєї присутністі

-Порушення ст. 163, ст.206 КАСУ

Судом  апеляційної  інстанції  повністю  проігноровані  порушення  процесуальних  норм  судом  першої  інстанції.  Попри  того,  що  Позивачем  у  Апеляційній  скарзі  докладно  описані  багато  очевидних  порушень з боку  суду  першої  інстанції,  жодних  висновків з  цього  приводу  суд  апеляційної  інстанції  не  наводить, чим  фактично  дублює  таки  грубі  порушення як:
–   ігнорування   наявності  Поясненнь до Адміністративного  позову,  яким  були  змінені  позовні  вимоги

–   зміст  описової  частини  рішення  не  відповідає обставинам  справи, наданим  доказам  та  поясненням  Позивача;
–   жодна  з  частин  рішення – ні описова, ні мотивувальна, ні  резолютивна –  не  відповідають  вимогам  ст. 163,206 КАС  України.
Окремо  слід  відзначити,  що  ні  в мотивувальній, ні  в резолютивній  частинах  рішеннях суду  апеляційної  інстанції  не  наведені  висновки  щодо  позовної  вимоги  про  стягнення  суми  недоплати  допомоги  при  народженні  дитини.
Порушення п.3 ст.197 КАС України

копія Харківського апеляцiйного адмiнiстративного суду с датою складання 17.08.10р.

була видана мені особисто тільки 02 вересня 2010р., замість надсилання поштою до 20.08.2010року без уважних на то причин

– Порушення ст.122 КАСУ

Апеляційна справа розглядалась на протязі вісьмі місяців – з 27.01.2010року по 17.08.2010року

–          Порушення ч.1 ст.76 КАС України

не було надано оцінки моїм поясненням, які повинні були оцінюватися поряд з іншими доказами у справі.

Зазначена обставина підтверджується відсутністю у судових рішеннях по справі жодних посилань на обґрунтування позовних вимог.

– Порушення ст.206 КАСУ

в мотивувальної частині рішення встановлюються протиправність дій Відповідача1, але в резолютивної частині на це не вказано

– Порушення п.3 ст.195,206 КАСУ

судом апеляційної інстанції скасовано постанову Ленінського районнго суду м. Харкова від ***** по справі № *****,у частині відмови в задоволенні позовних вимог,  щодо зобов’язання Відповідача1 здійснити перерахунок допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років та провести виплату недоплаченої суми допомоги, однак  така частина у постанові Ленінського районнго суду м. Харкова від ****** по справі № ******* відсутня.

Більш того, мною не висувалися такі позовні вимоги до Відповідача1.

Таким чином, є непорозумілим, яку ж частину постанови Ленінського районнго суду м. Харкова від ***** по справі № ******** скасував апеляційний суд.

– Порушення п.1 та п.3 ч.3 ст.2 КАС України

судами першої та апеляційної інстанції не було з’ясовано, чи були дії Відповідача1 щодо призначення мені допомоги при народженні дитини та допомоги догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку здійснені обґрунтовано, з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а також на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

– Порушення ч.3 ст.8 КАС України судами було відмовлено мені у правах, гарантованих ст.46 Конституцією України та закріплених законами України (ст.17 Закону України від 05.10.2000 р. №2017-ІІІ  “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, ст.43 Закону України №2240 «Про загально обов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»), зокрема у отриманні соціальної допомоги, що є основними джерелом існування громадянина (саме такою є допомога по догляду), у розмірі, що забезпечує рівень життя не нижче прожиткового мінімуму.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних  справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається саме на Відповідача, якщо він  заперечує  адміністративний  позов.

Проте  оспорюванні  Постанови  судів  попередніх  інстанцій  не містить жодного  речення  з  численних  доводів   та   пояснень  Позивача, та  відповідно  не наведено  мотивів  неврахування  доводів  Позивача,  наданих  доказів  та  обставини,  що  мають  значення  при  вирішенні  саме  цієї  справи,  та  одночасне  судами   виправдовуються   дії  Відповідача1  мотивами,  на  яки  він  навіть  і  не  посилається  у  своїх  запереченнях.
Звісно,  що  суд  вирішуючи  справу   повинен   виходити  з  системного  аналізу  законодавства,  але  ось  такій  вибірковий  підхід  судів  попередніх   інстанцій   до   доводів  сторін   є   порушенням   принципів  адміністративного  судочинства   зазначених  у  ст.  7  КАС  України та  ст. 6 Конвенції про  захист  прав  людини  і  основоположних  свобод  щодо  права  на  справедливий  суд.
Такий підхід до розгляду справи суперечить статті 7 КАС України та призвів до порушення судами попередніх інстанцій таких принципів як рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом та змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі.
Аналізуючи  рішення  про  відмову  у  позовних вимогах  судів  попередніх  інстанції,  приходимо  до  висновку,  що  суди  при  розгляди  даної  справи  виходили  не  з  приписів  ст.8  КАС  України,  якої  встановлено  що  суд  керується  принципом  верховенства  права,  відповідно  до  якого  зокрема  людина,  її  права  та  свободи   визнаються    найвищими   цінностями   та   визначають   зміст   і   спрямованість  діяльності   держави,  а  навпаки:   суди  ігнорують  принцип  верховенства  права.

ІІ. Ігнорування  факту досудового  розгляду  спору. Невірне встановлення дати виникнення спору.Неправомірне  застосування  строку   на   звернення   до   адміністративного  суду.

Відмовляючи у позовних вимогах за 2007рік, суд апеляційної інстанції  ствержує , нібито Позивач пропустив строк звернення до суду та застосовує приписи ст. 100КАСУ

Однак, при цьому суд апеляційної інстанції нехтує п.4 ст.99 КАСУ та взагалі не встановлює дату, від  якої обчислюється строк звернення до суду.

П.4 ст.99КАСУ передбачено, що якщо позивач скористався порядком досудового вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється річний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб’єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб’єкта владних повноважень.

Оскільки я скористалась цім порядком, срок звернення до адміністративного суду повинен обчислюватися саме з дати отримання мною відповіді ГУПСЗН Харківської обласної державної адміністрації, а саме з 23.12.2008р.

Крім того, апеляційним судом не враховано, що я оскаржую відмову Управління у здійсненні перерахунку за № О-88 від 06.11.08, та вважаю, що строк звернення до суду мною не було пропущено.

На доказ цього мною було подано клопотання щодо незастосування приписов ст.100 з обгрунтуванням того, що строк звернення до суду не пропущен, однак воно було проігноровано судами попередніх інстанцій.

Висновок суду апеляційної інстанції щодо пропуску мною строку звернення до суду не відповідають дійсним обставинам справи, бо різниця між відмовою Відповідача1 (06.11.2008р) і часом подання мною позову до суду (15.01.2009р) всього 2 місяця та 9 днів.

Замість  спонукання  органа  державної  влади  до  належного  виконання  законодавства  України,  суд  апеляційної  інстанції   знімає    відповідальність  з   органа  державної  влади   за   неналежне  виконання   законодавства  України  ( тобто  не  враховує  при  прийнятті  рішення  щодо  строку   наявність  обов’язку  Відповідача  видати   або   надіслати  мені  письмове  повідомлення  про   призначення  державної  допомоги та іншу інформацію)  та   покладає  на  людину  –  причому  людину,  яка   доглядає  за   новонародженою  дитиною  –  строгий   та  без  заперечливий  обов’язок контролювати   дії   цього  органа   державної  влади  на  предмет   належного  виконання  законодавства.

Суд  апеляційної  інстанції  не  врахував,  що  Відповідач1  порушив  моє право  на  отримання  повної  та  достовірної  інформації  щодо  моїх Конституційних  прав.  Та  змусив   за  рахунок  часу  спілкування  з  дитиною  та   здійснення  фізичного  та  психічного  її   виховання   (а  саме  з  такою  метою  я  знаходжусь  в  відпустці  по  догляду  за  дитиною  до  досягнення  неї  трьох  років)  –   досліджувати  нормативно-правові  акти  щодо  реалізації   органом  соціального  захисту  населення  своїх   обов’язків.

Застосування  при  вирішенні  даного  спору  ст. 100 КАС  України  несе  не стільки  юридичне,  скільки  моральне  навантаження –  бо,  з одного боку,  держава  декларує  захист  материнства  та  дитинства, визначає,  що  права  людини  є  найвищими  цінностями,  та,  з  другого боку,  застосовує  засоби  захисту  від  матері,   яка   доглядає  за   новонародженою  дитиною,  та,  яка  певний  час  мала  довіру  до  державного  органу  СОЦІАЛЬНОГО  ЗАХИСТУ  населення.


ІІІ.  Скасування  статусу застраховної особи. Обмеження  обсягу  прав людини.

Дослідивши обставини справи, судами першої та апеляційної інстанцій, було вірно встановлено той факт, що я є особою, застрахованою в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, але судами внаслідок невірного застосування норм матеріального права не взято до уваги, що саме Законом України №2240-ІІІ «Про загально обов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» мені надано право на отримання соціальних допомог та встановлено їх розмір:

–          допомога при народженні дитини у розмірі 22,6 прожиткових мінімумів для дітей віком до 6 років, встановлених на дату народження дитини (ст.41 Закону України №2240-ІІІ);

–          допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку – не менше розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст.43 Закону України №2240-ІІІ)

Але судами при розгляді справи застосовано закони, які не підлягають застосуванню у даних правовідносинах.

Так, на думку суду апеляційної інстанції, застрахованій  особі  Відповідач1 повинен  був сплачувати  допомогу відповідно до ст. 15  Закону  України  «Про  державну  допомогу  сім’ям  з дітьми», в  редакції  станом  на  09.07.2007 р.

Однак, при цьому судом не береться до уваги, що у 2007році Закон  України  «Про  державну  допомогу  сім’ям  з дітьми» поширювався лише на незастрахованих осіб(ст. 13)

Тобто судом апеляційної інстанції скасовується мій статус застрахованої особи.

Застосувавши для вирішення питання щодо розміру допомоги по догляду за дитиною до трьох років у 2008 році, норми ст.15 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», суди першої та апеляційної інстанцій знов позбавили мене права на отримання допомоги, наданого мені як застрахованій особі статтями 42-43 Законом України №2240 «Про загально обов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням».

Оскільки Закон України №2811 «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», згідно преамбули, «…відповідно до Конституції України встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми … у загальній системі соціального захисту населення», а згідно ч.1 ст.4 Закону №2240 «Право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, мають застраховані громадяни України…» (тобто це спеціальний закон для застрахованих осіб), то враховуючи, що рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 р. № 10-рп було визнано неконституційними зміни, внесені до Закону №2240 Законом України «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України», та фактично поновлено дії статей 41-44 Закону №2240, то до спірних правовідносин слід було застосовувати норми саме спеціального Закону №2240.

Розповсюдження  відповідно  до пункту 23 розділу II «Внесення змін до деяких законодавчих актів України»  Закону  України «Про Державний бюджет  України  на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих  актів України»  на  застрахованих  осіб  ст. 15  Закону України «Про допомогу  сім’ям  з  дітьми»,  попри  того,  що  залишено  незмінним  право  на  отримання  даних  видів  допомоги,  проте  звузило  обсяг  цього права,  чим  водночас  фактично  скасувало  конституційну  гарантію (ч. 2 ст. 46  Конституції  України)  забезпечення  належних  умов  існування  матерів, які   були   застраховані   у   системі  загальнодержавного   соціального  страхування  та  здійснюють  догляд  за  дитиною,  яка   не   досягла   трирічного  віку.

Суди  першої  та  апеляційної   інстанції  при  винесенні  рішення  по  даній  справі  також знехтували  правовою  позицією  Конституційного  суду  України   про  неприпустимість  обмеження  обсягу  прав  людини  висловлену  ним  у  Рішенні Конституційного Суду України від 11.10.2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії  і  щомісячного  довічного  грошового  утримання).  Суть  якої  полягає  у  тому,  що  звуження  обсягу  прав  і  свобод  –  а  це  зменшення кола суб’єктів,  розміру  або кількості благ чи будь-яких інших  кількісно  вимірюваних  показників  використання  прав  і  свобод,  –  є   неприпустимим  з  огляду  ст. ст.  21, 22, 46, 56, 64, 68  Конституції  України.

ІV.   Щодо  виплати  допомоги по народженню та по догляду  за дитиною до досягнення  нею трирічного віку.

В порушення приписів частин 1-4 ст. 9 КАС України судами застосовано норми законів, які не відповідають правовим засадам, оголошеним у Конституції України – зокрема, закони України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про Державний бюджет на 2007 рік» та «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України».

Суд  апеляційної  інстанції  у  своєму  рішенні  стосовно  2007  р.  зазначає,  що:

– Позивачка є застрахованою особою та в неї настав страховий випадок у вигляді необхідності догляду за дитиною;

–  норми   Закону  України  «Про  Державний  бюджет  на 2007 р.»,  якими   встановлений  розмір  оспорюванних  допомог  визнані  неконституційними  та  відповідно  втратили  чинність  з  09.07.2007 р.,

– ст. 43  Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» в  редакції  станом  на  09.07.2007 р.,  встановлений  розмір  допомог  для  застрахованих  осіб та є  чинною.
– повноваження  по  наданню  цих  допомог  особам  застрахованим  у системі  загальнодержавного  соціального  страхування, передані  Відповідачу1,
– допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку була призначена
Відповідачем1

– Відповідач1не виконував положення ст. 15  Закону  України  «Про  державну  допомогу  сім’ям  з дітьми», в  редакції  станом  на  09.07.2007 р., тому його дії за період з 28.08.2007 по 31.12.2007 є протиправними

Аналізуючи  ці  пункти,  приходимо  до  питаннь:  так  на  підставі  якого  закону  Відповідач1 повинен був сплачувати  мені,  як  особі  застрахованої  у системі  загальнодержавного  соціального  страхування,  допомогу  у  2007  році?
Яким законом керувався  Відповідач1,  якщо  на  час призначення  допомог  мені  ст.56 Закону  України  «Про  Державний  бюджет  на 2007 р.»  була  вже  не  чинною,   Закон  України  «Про  державну  допомогу  сім’ям  з дітьми»  стосувався  незастрахованих  осіб? На  підставі  чого  Відповідач1  все ж  таки  призначав  та  сплачував  мені допомогу у розмірі  130 грн.?

Не  мотивованим  є  і  посилання  суду  апеляційної  інстанції  на  п. 5  Прикінцевих  положень  Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»,  так  як  дане  положення  лише  містить  посилання   на  можливе  додаткове  законодавче  регулювання  розміру  допомог  у  певний   час   та   за  певних  обставин  (« < … >  до  стабілізації  економічного  становища  в  України»,  «< …>  одночасно  з  встановленням  розміру  страхових  внесків  < … >»).   При  цьому  жодних  мотивів  застосування  п.5  Прикінцевих  положень  та  його  відповідності   Конституції  України  суд  апеляційної   інстанції   не  наводить.  Так  є  посилання  на положення  закону, але  далі  не зрозуміло,  що  саме  суд  апеляційної інстанції  цим  хотів  мотивувати.

Суд  апеляційної  інстанції  не  встановлює  яким  чином  повинно  реалізовуватись  визнане  ним  же  (апеляційним  судом) моє право  на  отримання  допомоги  згідно ст. ст. 43  Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування».
Замість цього суд апеляційної інстанції намагається перекласти на Позивача відповідальність за невиконання Відповідачем1 рішень КСУ та порушення ним обов’язків щодо повного та своєчасного інформування громадян.

–  відмовляючи у задоволенні вимог, що стосуються виплати допомоги при народженні дитини у розмірі 22,6 прожиткових мінімумів для дітей до 6 років на дату народження дитини, встановлених ст.41 Закону №2240 «Про загально обов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»,  суд апеляційної інстанції не надає жодного мотива такому рішенню.

Процедура  оскарження   рішення  передбачає  оскарження  мотивів  рішення  суду,  але  як  них  можна  оскаржувати,  якщо  них  у  рішенні  суду  просто  нема?

– суд першої інстанції посилається на те, що Конституційним Судом України не було визнано неконституційним абзац 2 статті 56 Закону України «Про Державний бюджет на 2007 рік»;

– відмова у задоволенні вимог щодо виплати у розмірі прожиткового мінімуму допомоги по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку судами обґрунтовується змінами до ст. 15 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», внесеними пунктом 23 розділу ІІ Закону України №107-IV «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України», який теж не було визнано неконституційним.

З цього приводу слід зазначити наступне:

зазначені норми не виносилися на розгляд Конституційного Суду, отже він взагалі не розглядав їх відповідність Конституції;

розмір допомоги, встановлений ними, значно менший за розмір соціальних допомог, які є основним джерелом існування, гарантований ст.46 Конституції України, та ніж розмір, встановлений попередньої редакцією статей 41,43 Закону України№2240 «Про загально обов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», а також і ст.15 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», а отже це є скасуванням існуючих прав, що не дозволяє ст.22 Конституції України;

фактично у 2008 році питання порядку та розміру виплат допомоги застрахованим особам одночасно регулювались статтями 43 Закону 2240 та статтею 15 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми».

Судами не враховано позицію Конституційного Суду України щодо повноважень законів України про Державний бюджет, яка не однократно висловлювалась у своїх рішеннях – зокрема, у рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007, №10-рп/2008 від 22.05.2008 р. (“закон про Державний бюджет України як правовий акт, чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України – він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, зокрема і видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України” (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення N 6-рп/2007); “законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об’єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок – скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони” (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення N 10-рп/2008)).

Також не враховано, що, посилаючись на вже висловлену неодноразово зазначену позицію, Конституційним Судом України від 27.11.2008 року № 26-рп/2008 припинено конституційне провадження офіційного тлумачення положення частини другої статті 95 Конституції України стосовно можливості зупиняти дію та скасовувати норми законів, які визначають пільги, компенсації, гарантії, при встановленні законом про Державний бюджет України видатків на загальносуспільні потреби.

Отже, судами невірно застосовано норми матеріального права.

Враховуючі  вищезазначене,  Постанови  попередніх  інстанцій  не  могут  вважатися  мотивованими  рішеннями  суду  та  підлягають  скасуванню.

V. Щодо виплати допомоги  по догляду  за дитиною до досягнення  нею трирічного віку  за  2009 р.

У своему рішенні суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що Відповідач1 діяв правомірно, здійснювавши виплату допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у порядку та розмірі, встановленого Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» в редакції закону від 28.12.2007року.

При цьому судом ігнорується Розділ III «Прикінцевих положень» Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», у якому зазначено: «Розділ II “Внесення змін до деяких законодавчих актів України” діє по 31 грудня 2008 року», тобто зміни, внесені в Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» та в Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми ”, втратили чинність 31.12.2008 р. Підтверженням цього є ухвала КСУ від 20 квітня 2010 року N 25-у/2010Справа N 2-25/2010, якою відмовлено у відкритті конституційного провадження у зв’язку з припинення дії норми частини першої статті 15 Закону України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми”в редакції від 28.12.2007року,

Таким чином, с 01.01.2009року Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» та Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми ”діють у першопочаткової редакції. Ст. 13 цього Закону передбачено, що право на допомогу по догляду за дитиною за цім Законом має особа, незастрахована у системі загальнообов’язкового державного страхування .

Тому застосування судом апеляційної інстанції до мене, як до застрахованої особи, положеннь Закону України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” приводить до скасування статусу застрахованої особи та фактично знищує конституційну  гарантію отримання належного социального захисту.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» не передбачено ніяких зменшень та обмежень щодо виплати допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Рішенням Конституційного суду від 23 червня 2009 року № 15-pп/2009 зазначено, що «5. Прийняття законів належить до повноважень парламенту – Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу в Україні (стаття 75‚ пункт 3 частини першої статті 85, стаття 91 Конституції України)».

Згідно з підпунктом 3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 жовтня 2008 року № 22–рп/2008 „права делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади (у даному випадку Кабінету Міністрів України) Конституцією України не передбачено“.

А в РКСУ № 19-рп/2009 чітко викладена правова позиція КСУ, відносно встановлення КМУ РОЗМІРІВ соціальних виплат Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечувати проведення політики, зокрема, у сфері соціального захисту (пункти 2, 3 статті 116 Основного Закону України). Зазначене свідчить, що Кабінет Міністрів України не наділений повноваженнями щодо встановлення розмірів пенсій.(РКСУ № 19-рп/2009).

Відтак надання законодавцем Кабінету Міністрів України права призначення та здійснення виплат не означає, що останній, встановлюючи такий порядок, може допустити звуження змісту та обсягу прав позивача, встановлених цим же Законом. Тобто, Кабінет Міністрів України повинен був встановити зазначений порядок, не порушуючи положень цього Закону, в тому числі й інших законів, якими встановлено розміри допомоги.


VІ. Ігнорування судами першої та апеляційної інстанції тлумачення ст. 95 Конституції України, яке надане Конституційним Судом України, та, як слідство, помилкове застосування норм Закону України Про Державний бюджет.

Обґрунтовуючи свої рішення нормами Законів про Державний бюджет України без проведення оцінки його змісту з точки зору  відповідності  Конституції  України,  Суди першої і апеляційної інстанції повністю  проігнорували  висновки  Конституційного  суду  України   висловлену  у  трьох  Рішеннях  Конституційного суду  України – від  09.07.2007 р.  №  6-рп/2007,  від 22.05.2008 р. № 10-рп/2008,  від  27.11.2008  р.  №  26-рп/2008  щодо  призначення  (функції)  Закону про  Держбюджет  України,  наданого  йому  Конституцією України, а саме:

“закон про Державний бюджет України як правовий акт, чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України – він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, зокрема і видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України” (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення N 6-рп/2007); “законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об’єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок – скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони” (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення N 10-рп/2008).

Також судами не враховано, що, посилаючись на вже висловлену неодноразово зазначену позицію, Конституційним Судом України від 27.11.2008 року № 26-рп/2008 припинено конституційне провадження офіційного тлумачення положення частини другої статті 95 Конституції України стосовно можливості зупиняти дію та скасовувати норми законів, які визначають пільги, компенсації, гарантії, при встановленні законом про Державний бюджет України видатків на загальносуспільні потреби.

Тобто  «Конституція  України  не  надає  Закону  про  Державний  Бюджет  України  вищої  юридичної  сили  відносно  інших  законів» (п.5.4. Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 р. №6-рп/2007),  а  навпаки  вказує  на  його  особливість, яка  полягає  у  тому,   що  він  приймається   на  виконання  вже  існуючих  законів   та   встановлює  фінансовий   план   їх  реалізації.

Статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України.

Відповідно до п. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі виникнення у суду сумніву під час розгляду  справи щодо відповідності закону чи іншого правового акту Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Однак, на час розгляду судом першої  та  апеляційної інстанції даного спору відповідь на питання відповідності Конституції України  норм  Закону України «Про  Державний бюджет на 2007 рік»  та  Закону України «Про  Державний бюджет на 2008 рік…» про внесення ним  змін до інших  законів, у т.ч. Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» та тлумачення ст. 95 Конституції України вже надані  Конституційним  Судом  України, тобто потреби застосовувати п.5 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України у суду  немає.

Крім того,  зміст мотивувальної та резолютивної  частини  Рішення Конституційного Суду України  №26-рп/2008  від 27.11.2008 р.  дає  вказівку  на  те, що  не  лише  ті  норми  відносно  яких  є  подання  до  Конституційного  Суду  України  (які  зазначені  у  резолютивній   частині   Рішень  Конституційного Суду України   від  09.07.2007 р. № 6-рп/2007  та  від  22 травня 2008 року  № 10-рп/2008), а  в цілому  всі  норми  Закону України Про Державний  бюджет,  якими  змінюються  норми   інших  законів  України  не  відповідають  Конституції.

Тобто у цьому Рішенні Конституційний Суд України вказує, що вже двічі надав оцінку  конституційності  норм  Закону  України  «Про  Державний  бюджет» та  про  внесення  ним  змін  до  інших  законів,  та,  згідно  п. 3 ст. 45  Закону України «Про Конституційний Суд України»  не  може  робити  цього  незкінченно  («необхідність  у  тлумаченні  ч. 2  ст. 95  <…>  відпала»).

Наведені правові позиції Конституційного Суду України повністю спростовують  позицію суду першої та  апеляційної  інстанції про те, що норми, які вводяться  Законом  про Державний Бюджет України є безумовними та пріоритетними відносно інших законів.

А  посилання  судів  попередніх  інстанцій  на   відсутність  пункту 23 розділу II «Внесення змін до деяких законодавчих актів України»  Закону  України «Про Державний бюджет  України  на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих  актів України»   у  резолютивній   частині   Рішення  Конституційного  Суду  України   від 22.05.2008 р. № 10-рп/2008,  вказує  на  ігнорування  цими  судами  правової  позиції  Конституційного  суду  України, в т.ч.  тлумачень  положень  Конституції,  що  є  порушенням  ст. ст. 124, 129  Конституції  України  та  ст. ст. 13, 61-70 Закону України «Про Конституційний Суд України»  щодо  обов’язковості  виконання  рішень  та  висновків  Конституційного  Суду  України.

Більш того,  з  рішення  суду першої  інстанції  чітко  відслідковується  вибірковий підхід суддів  до  правової позиції Конституційного суду України:
Так  ним застосовується  п. 3 мотивувальної  частини  рішення  Конституційного  суду  України  від  03.10.1997 р. № 4-зп (права  про  набуття  чинності Конституції  України)  щодо  колізії  правових  норм,  та  одночасно  ігноруються  мотивувальні  частини  трьох Рішень  Конституційного  суду  України  (від  09.07.2007 р.  № 6-рп/2007,  від  22 травня 2008 року  № 10-рп/2008 та  від  27  листопада  2008 р.  №26-рп/2008)  щодо  особливого  призначення  (функції)  Закону про  Держбюджет  України,  наданого  йому  Конституцією України.

Ігнорування  судами  попередніх  інстанцій  мотивувальної  частини  Рішень Конституційного Суду  України, в т.ч.  тлумачення  Конституції  України,  зводить  нанівець  функцію  та  мету   існування  Конституційного Суду  України. Адже якщо  судами  загальної  юрисдикції буде ігноруватися правова позиція Конституційного Суду України, висловлена  ним  у  мотивувальній  частині рішень, то згідно приписів п.5 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України майже кожна  справа у  суді  загальної  юрисдикції  повинна  стати  підставою  для  відкриття  провадження  у  Конституційному Суді  України.

Отже, Суди першої та апеляційної  інстанції при винесенні рішення по даній справі  знехтували  положеннями  ст. ст. 95, 124, 129  Конституції України,  які  є  нормами  прямої  дії,  та правовою позицією Конституційного Суду України, що буда висловлена ним у відповідних  рішеннях, а обґрунтували відмову у задоволенні позовних вимог нормами закону, які не  відповідають Конституції України (Законами про Державний бюджет України на  відповідний  рік, якими змінюються  чинні  закони).

VIІ. Ігнорування судами першої та апеляційної інстанцій Конституції України та міжнародного законодавствапри  розгляді  даного  спору.

До суду першої інстанції були надані Пояснення щодо застосування Конституції України та міжнародного законодавства при вирішенні спору.

Однак суди у оскаржуваних постановах не спростували аргументи, наведені мною у зазначених Поясненнях, навіть непосилаючись на норми Конституції України, та й не взяли їх до уваги, що є порушенням процесуальних норм та призвело до невірного застосування матеріального права, і, як наслідок, до прийняття незаконного та необгрунтованого рішення.

Відповідно до статті 8 КАС України:

«1. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповіднодо якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями…

2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

3. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується…»

Але судами попередніх інстанцій, всупереч зазначеного принципу верховенства права прийняті рішення без врахуванняпріоритету прав людини перед правами суб’єктів владних повноважень, судової практики Європейського Суду з прав людини, правових норм Конституції України та висновків Конституційного Суду України.

Згідно з положеннями Конституції України:

«Україна є … демократична, соціальна, правова держава.» (Ст.1 Конституції),

«Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком…» (ч.2 Ст.3 Конституції);

«Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.» (Ст.21 Конституції),

«Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.» (Ст.22 Конституції),

«Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.» (ч.1 Ст.64 Конституції);

«Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом(Ст.46 Конституції).

«Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (Ст.48 Конституції).

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.”(ст.56 Конституції)

„Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним
особам  актами  і    діями,    що    визнані    неконституційними,
відшкодовується державою у встановленому законом порядку
”(ч.3 ст.152 Конституції).
Тобто, наділивши мене, як мати дитини віком до трьох років, конституційною гарантією на соціальний захист (ст.46 Конституції) щодо виплати допомоги по догляду за дитиною у розмірі прожиткового мінімуму, держава взяла на себе публічне зобов’язання щодо забезпечення належного матеріального рівня життя.

Держава, передбачивши асигнування соціальних гарантій, сама визначає якими державними органами ці виплати будуть здійснюватись.

Тому, починаючи з 2007 року, Відповідачу1 делеговані повноваження здійснювати застрахованим особам призначення та виплату допомоги по догляду за дитиною згідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням».

Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини»

«Суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неїта практику Європейського Суду як джерела права

Згідно ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України»:

«1. Чинні міжнародні договори Україниє частиною національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.»

Згідно з положеннями п.1 ст.3 «Конвенції про права дитини» від 20.11.1989р.:

«В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами,першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.»

Згідно Загальної декларації прав людини:

»кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення…» (ст.22);

»кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини» (ч.1 ст.25);

»материнство та дитинство дають право на особливе піклування і допомогу.» (ч.2 ст.25).

»і ніщо у даній Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у даній Декларації(ст. 30).

Таким чином, суд першої інстанції, відмовивши в задоволенні позову фактично підтримав протиправні дії та незаконну бездіяльність Відповідача1, тим самим:

– обмежив обсяг моїх конституційних прав та інтересів (ст.22 Конституції);

– використав неконституційні нормативно-правові акти не застосовні до мене, як до застрахованої особи (ст.152 Конституції України).

VІІІ.   Безпідставний  розгляд  періоду  нарахування  та  виплати  допомоги  по  догляду  за  дитиною до  досягнення  нею трирічного віку  як  суму  деяких  періодів.  Застосування  ст. 22  Конституції  України відносно виплати допомог

Суди першої та апеляційної інстанції в оскаржуваних постановах увесь період нарахування та виплати допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку розбивають на кілька  періодів:

– з 09.07.2007р. по грудень2007 року,

– з 01 січня по грудень 2008 року,

– з 01 січня по грудень 2009року.

При цьому ігнорується доказ, наданий Відповідачем1 – копія повідомлення УПСЗН Ленінської у м. Харкові Ради №02-05/7981 від 14.09.07р., в якій чітко зазначено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку допомога призначена з 28.08.2007р. по 25.06.2010р.

При цьому, жодним нормативно-правовим актом не зазначено, що початок нового календарного року є підставою для перепризначення розміру допомоги.

Також слід зазначити, що коригування розміру допомоги в сторону її зменшення заборонено нормами ст.ст. 22, 46 Конституції України, якими визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав; а соціальні виплати та допомоги, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Таким чином, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку повинна призначаться на весь час її надання та виплачуватися у розмірі прожиткового мінімуму, а не перепризначається с початку нового календарного року з прийняттям Закону Про Держбюджет на відповідний рік, як це помилково вважають суди попередніх інстанцій

Звертаю  увагу на те, що при визнанні дій Відповідача1 протиправними та встановленні факту того, що допомога по догляду за дитиною повинна бути не менше прожиткового мінімуму; дана допомога в зазначеному розмірі повинна бути встановлена не на деякий період отримання вказаної допомоги, а на весь час її надання, оскільки в разі задоволення рішення щодо отримання допомоги в розмірі не меншому за прожитковий мінімум лише на певний період з одночасним відхиленням вимоги стягнення з Відповідача1 заборогованності та в подальшому виплачувати дану допомогу на весь час законного отримання (тобто з одночасним рішенням в подальшому залишити розмір допомоги на рівні набагато меншому за прожитковий мінімум), порушується дія статті 22 Конституції України в результаті чого буде знову звужено зміст та обсяг права на отримання соціальної гарантії

ІХ.  Підстави  для  звернення  до  Європейського  суду  з  прав  людини.

Фактично  відмова  у  позовних  вимогах  судами  попередніх  інстанцій  ґрунтується  на  суперечливості  законодавства,  яка  у  свою  чергу  виникла  в  зв’язку   порушенням   Конституції   України   Верховною  Радою  України  (прийняття  положень  законів,  які  визнані  неконституційними)  та  Кабінетом  Міністрів  України  (прийняття  Постанови, що  суперечить  закону).
Тобто  саме  попередні  порушення  Конституції  України  зазначеними  вищими  органами  державної   влади,  що призвели  до  суперечності  законодавства  є,   на  думку  суду   апеляційної   інстанції,   підставою   для   визнання  правомірності  дій  Відповідача1  та   відмови   у   позовних  вимогах  про  відновлення  конституційних  прав  Позивача.  Або якщо стисло  – держава  (у  особі  Відповідача1)  не  може  виконати  свої  зобов’язання  через  свої  попередні  порушення (у  особі  Верховної  Ради  України  та  Кабінету  Міністру  України).

Суди першої та  апеляційної   інстанції  знехтували   тим  фактом,  що правовідносини, які виникають в процесі реалізації права на отримання допомоги  при  народженні  дитини  та   допомоги  по догляду за  дитиною до досягнення нею трирічного віку  засновані на принципі юридичної визначеності.  А  практика  Європейського Суду  з  прав  людини, констатує, що  зазначений  принцип не дозволяє державі посилатися  на  відсутність певного  нормативного акту,  який  визначає  механізм  реалізації  прав  громадян,  закріплених у конституційних  та  інших  актах,  як  на  підставу  неможливості   реалізації  таких  прав (справа «Жовнір проти України» від 29.06.04 р., справа «Бакай та інші проти України» від 09.11.2004 р., справа «Бурдов  проти Росії», справа  «Сколо  проти  Італії»  від  28.09.1995 р.).
Як  свідчить  позиція  Європейського Суду  у справі «Ван  Даун проти Домашнього офісу» від 04.12.1974 р. принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії.
Така дія зазначеного принципу пов’язана з іншим принципом – відповідальності держави, який  полягає  у тому, що держава  не  може  посилатися  на  власне  порушення  зобов’язань  для  запобігання   відповідальності.

Рішення   судів  попередніх   інстанцій   захищають   державу   від  спроби  людини  відновити  свої  конституційні   права.   На  це  вказує  те,  що  при  ухваленні  рішення  про  відмову  у  позовних  вимогах  суди виходить  не  з  того,  що  у  Позивача  є  конституційні  права  і  вони  мають  бути  захищеними  судом,  як  того  вимагає  ст.8  КАС  України,  а  лише  з  позиції  захисту  Відповідача1:  у  Відповідача1 нема  обов’язку  виконувати  вимоги  Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»,  а  який  державний  орган  повинен  реалізовувати  права  людини,  що  встановлені  цим  законом,  суди попередніх інстанцій у  своїх рішеннях навіть  і  не  намагається  встановити.
Іншими  словами  –  на  думку  апеляційного  суд
у та суду першої інстанції,  не  важливо,  що  у  людини  є  права,  важливо,  що  у  даного  державного  органу  нема  зобов’язань.

Більш того, застосування норм законів про Державний бюджет України, призвело до порушення судами вимог статті 8 КАС України, порушення принципу верховенства права щодо захисту на підставі Конституції України та з врахуванням практики Європейського Суду з прав людини. Адже, як свідчить зазначена практика, відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «Кожна фізична …особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

Розглядаючи борги у сенсі поняття «власності», яке міститься у частині першій статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції і не обмежено лише власністю на фізичні речі та не залежать від формальної класифікації у національному законодавстві, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права» і, таким чином, як власність.

Тому при розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство.

Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (п.23 рішення суду).

У зв’язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів – закону України, відповідно якому встановлена допомога з бюджету і який є діючим та Закону України «Про Державний бюджет України»на відповідний рік, де положення останнього Закону, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.

Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 «Бурдов проти Росії»)”.

В справі «Проніна проти України» національний суд просто проігнорував посилання позивачки на норми Конституції України.

Заявниця скаржилася, що суди не розглянули повністю її аргументи, зокрема щодо розміру її пенсії в порівнянні з прожитковим мінімумом, встановленим статтею 46 Конституції. Заявниця посилалася щодо суті на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає, що:

«Кожен має право на справедливий… розгляд його справи… судом…, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…»

24. У правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження…

25. У цій справі заявниця зверталась до національних судів з вимогою вирішити її спір щодо пенсії з органами соціального забезпечення (а саме з місцевим управлінням праці та соціального захисту населення). Заявниця посилалася, зокрема, наположення статті 46 Конституції, заявляючи, що її пенсія не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці з цієї точки зору, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції. Не у компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути най адекватнішим для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов’язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції.

Отже, Європейский суд з прав людини прийшов до висновку, що відповідно було порушення цього положення.

Але в порушення ч.2 ст.8 КАС України судами практика Європейського Суду з прав людини не врахована.

Таким чином, невірне застосування норм матеріального права (посилання на норми Законів України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» всупереч позиції Конституційного Суду України, застосування загального Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», а не спеціального закону – «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»), порушення принципів адміністративного судочинства, а також недотримання норм процесуального права, визначених, зокрема статтями 2, 8, 9, ч.1 ст.69, 138, 159, 161 КАС України – недотримання судом першої інстанції принципу верховенства права, в тому числі практики Європейського суду з прав людини, принципу законності, вирішення справи на підставі законів, що суперечать Конституції України, ігнорування доказів, обґрунтувань та пояснень, наданих Позивачем призвело до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення по справі.

Вважаю, що висновки, викладені у Постанові Ленінського районного суду м. Харкова від ******* року по справі № ********* та Постанові Харківського апеляцiйного адмiнiстративного суду від ********** не відповідають фактичним обставинам справи, які було встановлено у ході її розгляду, у зв’язку з чим зазначені рішення прийняті всупереч вимогам чинного законодавства, не є законними та обґрунтованими, як цього вимагають норми ст.159 КАС України, прийняті з порушенням матеріального та процесуального права. Тому прошу Вищий Адміністративний Суд України скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове судове рішення по справі, яким повністю задовольнити позовні вимоги.

Також зважаючи на незадовільний майновий стан моєї сім’ї, що склався у зв’язку із моєю відпусткою по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, оскільки основним та єдиним джерелом мого існування на теперішній час є допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, та місячний дохід не відповідає навіть розміру встановленого законом прожиткового мінімуму, а також те, що я виховую двох неповнолітніх дітей (свідоцтва про народження додаю), враховуючи положення ст. 88 КАС України, прошу Шановний Суд  своєю ухвалою звільнити мене від оплати судових витрат повністю або частково.

З огляду на вищенаведене, керуючись статтями 1,3, 8, ч.2 ст.19, 21, 22, 46, 48, 55, 56, 64, 68, 124, 152 Конституції України; Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”; статтями 17, 19 Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”; ч.2 ст. 1; ч.1 ст. 4; п.3 ст.5; п.3 ч1 ст. 29; п.4 ч.1 ст. 34; ст.40-44 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”; Рішенням Конституційного Суду України №6-рп/2007 від 09.07.2007 р.; Рішенням Конституційного Суду України №10-рп/2008 від 22.05.2008 р.; Рішенням Конституційного Суду України №26-рп/2008 від 27.11.2008 р.; статтями 2, 5, 6, 7, 8, 9, 11, 13, 14, п.1 ч.1 ст.17, ч.2 ст. 20, ч.1 ст.69, ч.1 ст.88, ст.94, ст.138, ст. 159, ст.161, ст. 162,  ст. 267, статтями 211, 212, 213, 223, 229 та пунктом 3 Розділу VII Кодексу Адміністративного судочинства України

П Р ОШ У:

1. Скасувати постанову Ленінського районного суду міста Харкова від ****** у справі № ******про визнання протиправними дій, стягнення заборгованості з виплат по даним видам допоміг, компенсації за несвоєчасно отриману виплати, вишкодування моральної шкоди, зобов’язання нарахування виплати допомоги по догляду за дитиною за позовом ***************до Управління праці та соціального захисту населення  Ленінської районної у місті Харкові ради та Харківського обласного центру по нарахуванню і виплаті допомог та контролю за призначенням і виплатою пенсій.

2. Скасувати Постанову Харківського апеляцiйного адмiнiстративного суду від ****** по зазначеної справі

3. Ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

4. Звільнити мене від оплати судових витрат у зв’язку з тяжким матеріальним становищем родини.

5. Стягнути з Державного бюджету України на мою користь всі понесені мною судові витрати по справі.

Додатки:

  1. Копія квитанції про сплату державного мита.
  2. Заява щодо неможливості надання оригиналу квитанції про сплату державного мита.
  3. Копія опису вкладення у лист від 06.09.2010р
  4. Клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження – 3примірники
  5. Копія ухвали ВАС України від 10.09.2010р. – 3примірники
  6. Клопотання про відстрочку сплати судового збору-3примірники
  7. Копія свідоцтва про народження 1 -3примірники
  8. Копія свідоцтва про народження 2 -3примірники
  9. Копія рішення суду першої інстанції на 3 аркушах
  10. Копія рішення суду апеляційної інстанції на 3 аркушах
  11. Копія повідомлення про вручення Заяви про надання інформації про рух справи від 16.03.2010року №044616 -3примірники
  12. Копія повідомлення про вручення скарги голові Харков. Апеляц.адмін. суду від 17.05.2010року №6101600118113-3примірники
  13. Копія клопотання про перенос судового засідання до Харківского апеляційного адмін.суду від 04.08.2010р-3примірники
  14. Копія клопотання про зобов’язання Відповідача1 виконати ухвалу суда першої інстанції до Харківского апеляційного адмін.суду від 04.08.2010р-3примірники
  15. Копія клопотання про долучення до справи ФССз ТВП Ленінськогорайону м. Харкова до Харківского апеляційного адмін.суду від 04.08.2010р-3примірники
  16. Копія повідомлення про вручення листа з клопотаннями від 09.08.2010 № 0243235–3примірники
  17. Копії касаційної скарги для Відповідачів на 14 аркушах – 2примірники
Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: