Skip to content

Стадії та строки провадження

21.01.2010

Під стадією провадження необхідно розуміти таку порівняно самостійну його частину, котра наряду із загальними завданнями провадження має притаманні тільки їй цілі і особливості. Стадії відрізняються одна від одної і колом учасників провадження, характером проваджуваних дій та їх юридичною роллю. Розв’язання завдань кожної стадії оформлюється спеціальним процесуальним документом, який ніби підсумовує діяльність. Після прийняття такого акту розпочинається нова стадія. Стадії органічно пов’язані між собою, наступна, як правило, починається лише після того, як закінчена попередня, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено раніше. 
Провадження у справах про адміністративні правопорушення за своєю структурою схоже на кримінальний процес, проте воно значно простіше і
містить менше процесуальних дій.
У якому б порядку не здійснювалося провадження, воно, як правило,
проходить такі стадії:
Перша стадія – порушення адміністративного провадження і адміністративне розслідування.
Друга стадія – розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення по ній постанови.
Третя стадія – перегляд справи у зв’язку з оскарженням або опротестуванням постанови по справі.
Четверта стадія – виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.
Кожна з цих стадій, в свою чергу складається із конкретних етапів, які являють собою окремі процесуальні дії.
Стадія порушення адміністративного провадження і адміністративного розслідування – початкова стадія провадження. Підставою її порушення є дані, які з достатньою ймовірністю свідчать про наявність ознак проступку, тобто такою підставою виступає факт вчинення адміністративного правопорушення.
Вона складається з наступних етапів:

– порушення справи;
– з’ясування причин і обставин вчинення правопорушення, виявлення винних, спричиненої шкоди тощо;
– процесуальне оформлення результатів розслідування;
– направлення матеріалів для розгляду справи за підвідомчістю.
Процесуальним документом, у якому юридично оформлюється ця стадія є протокол або акт про правопорушення.
До складання протоколу уповноважена особа з’ясовує обставини правопорушення та наявність у діянні особи складу адміністративного проступку. Складений протокол повинен містити наступні дані: а) дату і місце його складання; б) посаду, прізвище, ім’я та по-батькові особи, яка його склала; в) відомості про особу порушника; г) місце, час і суть вчиненого правопорушення; д) нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане
правопорушення; е) прізвища та адреси свідків і потерпілих, якщо вони є; ж)
пояснення порушника та інші відомості, необхідні для вирішення справи.
Протокол підписується особою, яка його склала, і правопорушником. При наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписаний і цими особами. У разі відмови особи, яка вчинила правопорушення від підписання протоколу, у ньому про це робиться відповідний запис.
Особа, яка вчинила правопорушення, має право подати пояснення і
зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви своєї відмови від його підписання.
При складанні протоколу порушникові роз’яснюються його права і обов’язки (ст.268 КУпАП та ст.366 МКУ), про що робиться відмітка у протоколі.
Особливу увагу при складанні протоколу необхідно приділяти опису
обставин, які свідчать про вчинене адміністративне правопорушення. Органу (посадовій особі), який проводить провадження, важливо мати уявлення про те, чи є зафіксоване в протоколі діяння адміністративним проступком. Бажано не допускати в протоколі загального опису правопорушення (наприклад, “порушив громадський порядок”, “нетактовно поводив себе в громадському місці”, “знаходився п’яним в громадському місці”), і вказати в чому конкретно, і в яких протиправних діях (бездіяльності) знайшло вияв правопорушення.
При складанні протоколу бажано щоб дані про правопорушника заносилися з паспорту або іншого документа, який його замінює. Якщо ж правопорушник не має при собі документів, то уповноважена особа, яка складає протокол, повинна застосувати інші заходи для встановлення його особи.
В практичній діяльності органів внутрішніх справ непоодинокі випадки,
коли винна у вчиненні правопорушення особа з метою ухилення від відповідальності, під час складання протоколу про адміністративне правопорушення надає неправдиву інформацію про себе, або іноді надає дані іншої особи, що може створити незручності для законослухняних громадян при відсутності будь-якої вини.

Протокол – це єдиний процесуальний документ, який є підставою розгляду і вирішення адміністративної справи. Завершальним етапом цієї стадії є направлення (надсилання) справи та протоколу до органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення.
На відміну від кримінально-процесуального права адміністративне законодавство рідко передбачає прийняття акта, яким порушується справа про адміністративне правопорушення. В кримінальному процесі ним є постанова
про порушення кримінальної справи, в адміністративному провадженні проступків, як правило, закріплюється лише заключний документ – протокол про адміністративне правопорушення. Виключенням можуть бути обставини, коли прокурором виноситься постанова про порушення зазначеного провадження.
Тобто протокол про адміністративне правопорушення є головним
документом на всіх стадіях провадження, який не тільки закріплює факт правопорушення та є підставою для його розгляду, але й містить всю негативну інформацію про проступок.
Справа про порушення митних правил вважається розпочатою з моменту складення протоколу про порушення митних правил (ст. 358 МКУ). Зміст протоколу про порушення митних правил має свої вимоги, які його дещо відрізняються від вимог до змісту протоколу про адміністративне
правопорушення, передбачених ст.256 КУпАП.
Разом з тим в законодавстві передбачені обставини, за яких адміністративна справа не порушується, а порушена підлягає закриттю (ст. 247
КУпАП):
1) відсутність події та складу адміністративного правопорушення;
2) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку;
3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;
4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;
5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;
6) скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;
7) закінчення на момент розгляду справи строків накладання адміністративного стягнення (ст.38 КУпАП);
8) наявність за тим самим фактом щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, іншого законного рішення;
9) смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.
Таким чином, порушення адміністративного провадження та адміністративне розслідування – є початковою стадією провадження, яка являє
собою комплекс процесуальних дій, спрямованих на встановлення самої події
правопорушення, обставин проступку, їх фіксація та кваліфікація.
Розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення по ній постанови – це основна стадія провадження в справах про

адміністративні правопорушення, в ній вирішуються найважливіші завдання провадження.
Вона включає такі етапи, як:
– підготовка справи до розгляду та слухання справи;
– аналіз зібраних матеріалів про обставини справи;
– прийняття постанови по суті справи;
– доведення змісту цієї постанови до відома правопорушника.
На етапі підготовки справи до розгляду вирішуються наступні питання:
1) чи належить до компетенції органу, посадової особи розгляд даної справи;
2) чи правильно складено протокол та інші матеріали справи;
3) чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду;
4) чи витребувані необхідні додаткові матеріали;
5) чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.
Справи про адміністративні правопорушення розглядаються, як правило, за місцем їх вчинення (ст. 276 КУпАП) або за місцезнаходженням митного органу, в зоні якого вчинено правопорушення (ст. 388 МКУ). Окремі справи за
порушення водіями правил дорожнього руху можуть розглядатися також за місцем обліку транспортних засобів.
Строки розгляду справи наступні (ст. 277 КУпАП):
– протягом 15 днів;
– за деякі правопорушення 7 днів;
– за деякі правопорушення 5 днів;
– за деякі правопорушення 3 дні.
з дня одержання уповноваженим органом чи посадовою особою протоколу та інших матеріалів справи.
За дрібне хуліганство, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях, злісну непокору, виявлення неповаги до суду та деяких інших правопорушень термін розгляду встановлений – одна доба.
Справа про порушення митних правил розглядається у
п’ятнадцятиденний строк з дня отримання посадовою особою митного органу або судом (суддею) матеріалів, необхідних для вирішення справи (ст. 389
МКУ).
Слухання справи починається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, що його розглядає. Головуючий оголошує, яка справа підлягає розгляду та хто притягається до адміністративної
відповідальності. Всім учасникам провадження роз’яснюються їх права та обов’язки. Далі оголошується протокол про адміністративне правопорушення, заслуховуються особи, які беруть участь у справі, досліджуються докази і вирішуються клопотання. У разі участі в розгляді справи прокурора заслуховується його висновок.

Орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов’язаний з’ясувати:
1) чи було вчинено адміністративне правопорушення;
2) чи винна дана особа в його вчиненні;
3) чи підлягає вона адміністративній відповідальності;
4) чи є обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність;
5) чи заподіяно майнову шкоду;
6) чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд товариського суду, трудового колективу;
7) з’ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При розгляді колегіальним органом справи про адміністративне правопорушення ведеться протокол, в якому зазначається (ст. 281 КУпАП):
1) дата і місце засідання;
2) найменування і склад органу, який розглядає справу;
3) зміст справи, що розглядається;
4) відомості про явку осіб, які беруть участь у справі;
5) пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, їх клопотання і результати їх розгляду;
6) документи і речові докази, досліджені при розгляді справи;
7) відомості про оголошення прийнятої постанови і роз’яснення порядку та строків її оскарження.
Протокол засідання колегіального органу підписується головуючим на засіданні і секретарем цього органу.
Встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню адміністративного правопорушення, орган або посадова особа, яка розглядає
справу вносить у відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Гарантією дієвості таких пропозицій є закріплення обов’язку повідомлення про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження органу (посадовій особі), який вніс пропозицію.
Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган або компетентна посадова особа виносить постанову по справі, яка повинна мати
наступні реквізити (ст. 283 КУпАП):
1) найменування органу (посадової особи), який виніс постанову. Зазначена інформація про орган, крім формальних вимог, пов’язана з забезпеченням гарантій права особи, яка притягається до відповідальності на оскарження постанови. В зв’язку з цим, і дата прийняття постанови і найменування органу мають важливе значення для визначення інстанції для
оскарження і обчислення строків оскарження постанови;
2) дата розгляду справи;
3) відомості про особу, щодо якої розглядається справа. Мова йде про необхідність позначення в протоколі прізвища, ім’я, по-батькові, віку, місця роботи (навчання) і місця проживання особи по відношенню до якої винесена постанова;

4) викладення обставин, установлених при розгляді справи. При викладенні зазначених обставин особливе значення має правильна юридична кваліфікація діяння, яке є підставою розгляду справи, об’єктивне викладення всіх обставин, не тільки викладених в протоколі про адміністративне правопорушення, а й отриманих під час розгляду справи від свідків, потерпілих, громадських організацій;
5) зазначення нормативного акту, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення направлене на забезпечення законності
при застосуванні заходів виховного впливу. Не поодинокі випадки, коли за
конкретне адміністративне правопорушення застосовувалися санкції, не передбачені відповідним нормативним актом;
6) прийняте по справі рішення. Вимоги закону в цій частині зводяться до того, щоб у постанові було вказано, яке рішення прийнято в результаті розгляду
справи.
Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення органами (посадовими особами) одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові по справі зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.
Постанова по справі повинна містити вирішення питання про вилучені
речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження. Постанова колегіального органу приймається простою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні. Постанова підписується посадовою особою, що розглядала справу, а постанова колегіального органу – головуючим на засіданні і секретарем цього органу.
По справі уповноваженим органом або посадовою особою може бути
винесено одну з таких постанов:
1) про накладення адміністративного стягнення;
2) про застосування заходів впливу, що застосовуються до неповнолітніх
(ст. 24-1 КУпАП);
3) про закриття справи.
Постанова про закриття справи виноситься при: 1) оголошенні усного зауваження; 2) передачі матеріалів на розгляд товариського суду або передачі їх
прокурору, органу дізнання чи попереднього слідства; 3) при наявності обставин, що виключають провадження в справі.
Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено. Копія постанови в той же строк вручається або висилається потерпілому на його прохання. Вона вручається під розписку, а про висилання
робиться відповідна відмітка у справі.
В справах про деякі адміністративні проступки пов’язані з порушенням правил застосування, зберігання, носіння або перевезення вогнепальної (ст.ст. 174, 191 КУпАП), орган, уповноважений вирішувати справу надсилає копії постанови підприємству, установі, організації для відома і органу

внутрішніх справ для розгляду питання про заборону цій особі користуватися вогнепальною зброєю.
У справі про порушення митних правил митний орган або суд (суддя), що розглядає справу, виносить одну з таких постанов (ст. 391 МКУ):
1) про проведення додаткової перевірки;
2) про накладення адміністративного стягнення;
3) про закриття провадження в справі;
4) про порушення кримінальної справи про контрабанду.
Стадія перегляду справи у зв’язку з оскарженням або опротестуванням постанови є факультативною, тобто необов’язковою, і настає лише у випадку оскарження або опротестування прийнятої постанови по суті справи. Вона може закінчитися прийняттям одного з таких рішень – про відміну, про зміну або залишення в силі прийнятої постанови.
Перегляд – це перевірка законності і обґрунтованості справи суб’єктом, який наділений правом відміняти, змінювати або залишати раніше прийняту постанову без змін.
Перегляд постанови, як самостійна стадія, побудований на основі поєднання можливості оскарження і опротестування постанови з обов’язком компетентної особи або органів розглядати і при наявності підстав переглядати їх, дозволяє на підставі єдиного тлумачення і застосування закону виправляти і
усувати допущені помилки. Гарантією дотримання законності є також право вищих органів управління і голови вищого суду незалежно від наявності скарги громадянина, протесту прокурора відміняти або змінювати постанови.
Перегляд слід відрізняти від повторного розгляду справи, який провадиться у тих випадках, коли прийнята раніше постанова скасована і справу направлено на новий розгляд. У першому випадку діє постанова по
справі, законність та обґрунтованість якої перевіряється. У другому – стару постанову скасовано і у справі необхідно прийняти нову постанову.
Сам факт існування можливості перегляду постанови судом або вищим органом має велике превентивне значення, примушує посадову особу, якій доручено застосовувати адміністративне стягнення, більш відповідально ставитися до винності особи, кваліфікації її дій, вибору заходу стягнення.
Процесуальною підставою перегляду можуть бути: 1) скарга
громадянина, по відношенню до якого винесено постанову; 2) скарга потерпілого; 3) протест прокурора. Ініціатива щодо перегляду постанови може виходити також від голови вищого суду та з ініціативи органу, який здійснює контроль за законністю, або який прийняв постанову.
Постанова у справі про порушення митних правил може бути оскаржена особою, стосовно якої вона винесена, або представником такої особи (ч.1 ст.
393 МКУ).
Постанова районного (міського) суду (судді) про накладення адміністративного стягнення є остаточною і оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягає. Але це не виключає можливість її опротестування прокурором (ст. 289 КУпАП).
Порядок оскарження постанови по справі наступний (ст. 288 КУпАП):

1) постанову адміністративної комісії – у виконавчий комітет відповідної
Ради або в районний (міський) суд, рішення якого є остаточним;
2) рішення виконавчого комітету селищної, сільської Ради – у виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради або в районний (міський) суд, рішення якого є остаточним;
3) постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу – у вищий орган (вищестоящий
посадовій особі) або в районний (міський) суд, рішення якого є остаточним: постанову про накладення іншого адміністративного стягнення – у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі), після чого скаргу може бути подано в районний(міський) суд, рішення якого є остаточним.
Постанову про одночасне накладення основного і додаткового адміністративних стягнень може бути оскаржено за вибором особи, щодо якої її
винесено, чи потерпілого в порядку, встановленому для оскарження основного або додаткового стягнення.
4) постанову органу внутрішніх справ (посадової особи), Державної інспекції по маломірних суднах про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження, зафіксованого на місці вчинення правопорушення без складання протоколу, – у вищестоящий орган (вищестоящий посадовій особі);
5) постанову посадової особи військової автомобільної інспекції по
справі про порушення правил дорожнього руху – вищестоящій посадовій особі,
правомочній розглядати скаргу.
Ст.393 МКУ закріплений порядок оскарження постанов про порушення митних правил, який здійснюється в наступному порядку:
1) скарга на постанову митниці регіонального підпорядкування може бути подана до відповідної регіональної митниці або місцевого суду за
місцезнаходженням митниці, яка винесла постанову;
2) постанова регіональної митниці по скарзі на постанову підпорядкованій їй митниці може бути оскаржена до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи або до місцевого суду за місцезнаходженням цієї регіональної митниці;
3) постанова регіональної митниці, митниці центрального підпорядкування може бути оскаржена до спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи або до місцевого суду за місцезнаходженням відповідної регіональної митниці.
Скаргу на постанову може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови (ст. 289 КУпАП та ч.7 ст. 393 МКУ). В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом уповноваженим розглядати
справу.
Скарга подається в орган (посадовій особі), який виніс постанову по справі про адміністративне правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством. Скарга, що надійшла, протягом трьох діб надсилається разом із справою органу уповноваженому її розглядати (ст. 288 МКУ).

Подання у встановлений строк скарги або протесту зупиняє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до розгляду скарги, за винятком постанов про застосування таких стягнень як: 1) попередження; 2) адміністративний арешт; 3) накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення (ст. 291 КУпАП).
Протест винесений прокурором по скарзі вноситься у вищестоящий орган
(посадовій особі) відносно органу, який прийняв рішення по скарзі.
Строк розгляду скарги або протесту на постанову складає десять днів з дня їх надходження (ст. 292 КУпАП).
Орган або посадова особа при розгляді скарги або протесту на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень (ст. 293
КУпАП та ст. 394 МКУ):
1) залишає постанову без зміни, а скаргу або протест без задоволення;
2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;
3) скасовує постанову і закриває справу;
4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність.
Якщо буде встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою), неправомочними вирішувати цю справу, то така постанова
скасовується і справа надсилається на розгляд компетентного органу (посадової особи).
Копія рішення по скарзі або протесту на постанову по справі протягом трьох днів надсилається потерпілому на його прохання. Про результати розгляду протесту повідомляється прокуророві.
Стадія виконання постанови про накладення адміністративного
стягнення є завершальною стадією провадження у справах про адміністративні правопорушення. Її сутність полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення призначеного правопорушнику постановою. Від того, як послідовно реалізовано постанову про адміністративне стягнення, наскільки справу доведено до завершення залежить рівень ефективності боротьби з адміністративними правопорушеннями, їх попередження, результативність виховання громадян в дусі точного та неухильного дотримання законів. Лише за умов реального виконання накладеного адміністративного стягнення спрацьовує механізм його впливу на свідомість правопорушника, практично забезпечується дотримання одного з головних правових принципів — невідворотності покарання. І навпаки, невиконання накладених стягнень робить всю попередню процедуру провадження малоефективною, веде до дискредитації рішень уповноважених органів, а у порушника виникає почуття безкарності, внаслідок чого він нерідко знову стає на шлях скоєння правопорушень.
Стадія виконання постанови про накладання адміністративного стягнення має уособлену нормативну регламентацію, вона передбачає виконання певних дій компетентними органами, установами та їх посадовими особами, що

базуються як на нормативних приписах, так і на постановах про накладення адміністративного стягнення.
Якщо накладення адміністративного стягнення є юридичним фактом, що тягне за собою виникнення правових відносин між юрисдикційним органом і особою, відносно якої винесено рішення про застосування заходів адміністративного стягнення, то виконання постанови є аналогічним фактом, який тягне виникнення відносин між органом або посадовою особою,
уповноваженими виконувати постанову про накладення стягнення, і особою щодо якої вона виконується.
Необхідною умовою виконання постанови про накладення адміністративного стягнення вважається набуття нею законної сили. Це означає, що постанова набула значення закону, є обов’язковою і підлягає реалізації. У випадках оскарження або опротестування постанови, її виконання
зупиняється, а потім відновлюється, якщо скарга або протест залишилися без задоволення.
Відповідно до ст.299 КУпАП постанова підлягає виконанню з моменту її винесення. На відміну від вироків судів з кримінальних справ, які згідно загального правила можуть бути приведені до виконання лише після закінчення строку касаційного оскарження, постанови про накладення адміністративних стягнень є актами управління і набувають сили негайно.
При оскарженні або опротестуванні постанови про накладення адміністративного стягнення, постанова підлягає виконанню після залишення скарги або протесту без задоволення, за винятком постанов про застосування заходів стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, який стягується на місці скоєння адміністративного правопорушення (ст. 258 КУпАП).
Стаття 301 КУпАП передбачає відстрочку виконання постанов у вигляді штрафу, адміністративного арешту і виправних робіт, якщо негайне її виконання є неможливим. Орган (посадова особа), який виніс постанову про накладення адміністративного стягнення може відстрочити її виконання на строк до одного місяця.
Відстрочка виконання постанови є винятком із загальних правил. Вона можлива, наприклад, з приводу тяжкої хвороби особи, яку притягнуто до
відповідальності, якщо цей факт підтверджений документом лікувальної установи; у зв’язку із складними сімейними обставинами або іншими серйозними причинами, які дійсно перешкоджають невідкладній реалізації постанови. Характерно, що відстрочка поширюється лише на постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту, виправних робіт або штрафу (за винятком стягнення штрафу на місці скоєння
адміністративного правопорушення). Отже, якщо постановою накладено адміністративне стягнення: попередження, оплатне вилучення або конфіскація предметів, позбавлення спеціального права — відстрочка виконання заборонена.
В ст. 303 КУпАП йдеться про те, що не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до

виконання протягом 3-х місяців з дня винесення. До цього строку не включається час, на який виконання зупиняється у зв’язку з відстрочкою. З цього витікає, що постанова повинна бути звернута для виконання протягом 3-х місяців з дня винесення. Якщо провадження починається після цього строку, це вважається порушенням законності. Але, якщо виконання розпочато до закінчення строку давності накладення стягнення (ст. 38 КУпАП), його можна продовжувати стільки, скільки це передбачено законодавством.
Встановлення 3-х місячного терміну виконавчого провадження дисциплінує органи, уповноважені виконувати постанови, підвищує їх відповідальність за правильну, своєчасну та повну реалізацію цього акту.
Постанова про винесення попередження виконується у письмовій формі (ст. 306 КУпАП) і приймається до виконання органом (посадовою особою), який прийняв постанову шляхом її оголошення правопорушнику. Наприклад,
якщо стягнення у вигляді попередження накладається адміністративною комісією, то вона і виконує її, оголошуючи про вжиті заходи на засіданні.
На практиці існує чимало випадків, коли постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження виноситься у відсутності порушника. Тоді вона виконується за допомогою вручення йому копії постанови протягом трьох днів, про що робиться відповідна відмітка у справі (ст.285 КУпАП). Якщо ж попередження, як захід адміністративного стягнення
виноситься на місці вчинення правопорушення, то воно оформляється способом, який встановлений органом виконавчої влади, посадові особи якого уповноважені виносити попередження (органи внутрішніх справ, органи Міністерства транспорту тощо). Законодавством не врегульована процедура виконання постанов про винесення попередження на місці скоєння правопорушень, за винятком тих обставин, які передбачені статтею 258 КУпАП
(складання протоколу про адміністративне правопорушення є обов’язковим,
якщо порушник оспорює накладене на нього стягнення).
Сутність провадження щодо виконання постанови про накладення штрафу (гл. 27 КУпАП) полягає в практичній реалізації цього стягнення. Від того, наскільки своєчасно і повно виконується постанова, значною мірою залежить ефективність зазначеного провадження й всього інституту адміністративної відповідальності.
Виконання постанови про застосування адміністративного штрафу є однією з основних і важливих стадій провадження. Лише за умови реального стягнення накладеного штрафу спрацьовує механізм впливу адміністративного стягнення на свідомість правопорушника, практично забезпечується дотримання одного з найважливіших принципів адміністративної відповідальності — невідворотності покарання за вчинене протиправне діяння,
досягається мета запобігання вчинення нових правопорушень. Діюче законодавство не встановлює єдиного порядку виконання цього адміністративного стягнення, процедура і терміни його виконання залежать від ряду факторів: добровільності сплачення правопорушником штрафної суми, наявність скарги або протесту на постанову, наявність чи відсутність постійного заробітку, місця накладення штрафу.

У відповідності зі ст.307 КУпАП правопорушнику надається можливість самому сплатити накладений на нього штраф. Така сплата повинна бути виконаною не пізніше 15 днів з дня вручення порушнику постанови про накладення штрафу. Закон передбачає призупинення виконання постанови у зв’язку з поданням скарги або винесення протесту. В цих випадках 15-денний термін сплати штрафу відраховується з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. Штраф, як і будь-яке інше адміністративне стягнення, має публічний характер, тобто сплачується порушником. З цього правила закон передбачає виняток лише для осіб у віці від
16 до 18 років у випадку вчинення ними адміністративного правопорушення. При відсутності у них самостійного заробітку штраф стягується з батьків або осіб, які їх замінюють (ч.2 ст. 307 КУпАП).
Загальне правило діє і відносно посадових осіб — штраф повинен
стягуватись з їх особистого заробітку. Забороняється віднесення накладених на посадових осіб штрафів на рахунок підприємств, установ і організацій.
Добровільна сплата порушником накладеного штрафу є вичерпною вимогою при виконанні цього стягнення і не потребує застосування додаткових примусових дій компетентних державних органів, установ, організацій та їх посадових осіб. Цьому сприяє роз’яснення юрисдикційним органом порядку сплати накладеного штрафу при винесені постанови. На необхідність такого
роз’яснення вказують і відповідні відомчі нормативні акти (наприклад, “Інструкція про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил”). Добровільна сплата накладеного штрафу не повинна залишатись безконтрольною. Належна організація контролю за процесом виконання стягнення – одна з умов повного стягнення накладеного штрафу.
У випадку несплати штрафу у 15-денний термін закон передбачає примусовий порядок його стягнення (ст.308 КУпАП). Встановлення такого порядку обумовлено зазначеними вище реаліями виконавчої практики (коли штраф сплачують не всі правопорушники) і такий порядок спрямований на забезпечення повного виконання постанов.
Керуючись ст. 308 КУпАП орган адміністративної юрисдикції, який уповноважений розглядати справи у випадку несплати порушником штрафу у
зазначений в ст. 307 КУпАП термін, надсилає постанову про накладення штрафу для відрахування суми штрафу в примусовому порядку з його заробітної плати чи іншого заробітку, пенсії або стипендії. При цьому подальший порядок виконання постанови регламентується правилами встановленими Цивільним процесуальним кодексом України.
Бухгалтерія за місцем роботи (навчання) порушника зобов’язана стягнути
із заробітної плати (пенсії, стипендії) вказану в постанові суму. Сама ж постанова про накладення штрафу, за якою стягнення штрафу проведено повністю, з відміткою про виконання повертається до органу (посадової особи), який її виніс. Тобто, стадія виконання постанови про адміністративний проступок в даному випадку закінчується поверненням до органу

адміністративної юрисдикції документа (постанови, квитанції) з відміткою про сплату вказаної в постанові суми.
Якщо особа, яка піддана штрафу, не працює або стягнення штрафу із заробітної плати або іншого заробітку, пенсії чи стипендії порушника неможливе з інших причин, то виконання проводиться на підставі постанови органу (посадової особи) про накладення штрафу державним виконавцем шляхом звернення стягнення на особисте майно порушника, а також на його
частку в загальній власності (ч.2 ст.308 КУпАП).
Постанова про конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення підлягає обов’язковому виконанню протягом загального терміну встановленого для реалізації постанов про адміністративні стягнення. Конфіскація здійснюється шляхом вилучення предметів і примусовій безоплатній його передачі у
розпорядження відповідного державного органу, підприємства, організації, тобто у власність держави. В залежності від особливостей і цільового призначення конфіскований предмет реалізується через спеціалізовану торгівельну мережу.
Конфіскований предмет, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, підлягає обов’язковій реалізації, при цьому уповноважений орган враховує його стан й можливості подальшого
використання. Предмети придатні для реалізації, направляються до місцевої торгівельної мережі, непридатні за своїми якостями для реалізації направляються для знищення.
Перед реалізацією продовольчих товарів проводиться сертифікація якості продуктів. Її проводять санепідемстанція, ветеринарна служба, Держстандарт в залежності від номенклатури товару.
Про реалізацію конфіскованого предмета або його знищення обов’язково складається акт, в якому вказуються особливості предмета, форма реалізації або знищення та інші реквізити, що підтверджують факт реалізації або знищення. Акт підписується представниками відповідних органів уповноважених передавати на реалізацію предмети, їх реалізовувати або знищувати.
Провадження по виконанню постанови про конфіскацію закінчується поверненням постанови з відміткою про виконання органу (посадовій особі),
яка винесла постанову (ст. 316 КУпАП). Тільки після виконання цих вимог стадія виконання закінчується. При цьому необхідно відмітити, що в законодавствах деяких держав закінчення провадження більш конкретно визначається за часом, що сприяє оперативному здійсненню виконавчого провадження.
З точки зору виконавчого провадження оплатне вилучення та
конфіскація достатньо схожі. Характерною рисою вказаних видів адміністративних стягнень є те, що вони не можуть бути звернуті на державне та громадське майно. Особливістю даних видів стягнень є те, що особа, стосовно якої застосована конфіскація й оплатне вилучення, втрачає всі права на вилучене майно. Тому конфіскації й оплатному вилученню підлягає лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено

законодавством України (ч.1 ст. 29 КУпАП). Рішення про позбавлення права власності на певну річ (предмет) має приймати кваліфікований орган, яким у даному випадку може бути тільки суд.
Згідно ст. 311 КУпАП постанова про оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, виконується державним виконавцем.
Постанови про позбавлення спеціального права виконуються:
1) Про позбавлення права керування транспортними засобами —
посадовими особами органів внутрішніх справ, вказаними в п. 2 ст. 222
КУпАП.
2) Про позбавлення права керування річковими та маломірними судами виконується начальником Головної державної інспекції України з безпеки судноплавства та його заступниками, капітаном річкового порту.
3) Постанова про позбавлення права полювання береться до виконання вказаними в ч. 2 ст. 242 КУпАП посадовими особами органів, мисливського господарства.
Існування такого права передбачає наявність ряду обов’язкових умов, пов’язаних зі здачею іспитів та певним станом здоров’я. При цьому право керувати транспортними засобами надається на заздалегідь визначений строк, по закінченні якого проводиться додатковий огляд стану здоров’я. У зв’язку з
цим не є адміністративним стягненням позбавлення водія права керування (вилучення посвідчення та усунення водія від керування транспортним засобом) при виявленні у нього фізичних, психічних та інших медичних вад на які встановлені медичні заборони, що перешкоджають допущенню особи до здійснення функцій водія. Вони можуть бути позбавлені права керування будь- якими видами технічних транспортних засобів, що підтверджуються
відповідним посвідченням.
Слід враховувати ту обставину, що для позбавлення права керування встановлені терміни позбавлення цього права, які диференціюються в залежності від виду адміністративного проступку. Законодавець у більшості норм встановлює лише верхню межу строку позбавлення — не більше 3-х років. Нижня межа такого строку безпосередньо не встановлюється (ст.30
КУпАП) і тому визначається в межах мінімальної санкції, яка передбачена
ст.124 КУпАП, тобто — три місяці.
Позбавлення громадянина права керування транспортним засобом, річковим, маломірним судном або права полювання застосовується на строк до трьох років. Однак, якщо особа позбавлена на визначений строк такого права, добросовісно ставиться до праці, зразково поводить себе, то орган (посадова особа), який наклав стягнення, має право скоротити встановлений постановою
строк позбавлення права. Уповноважений орган (посадова особа) може прийняти таке рішення за умов, що пройшло не менше половини вказаного строку. Отже, якщо водій був позбавлений права керування транспортним засобом на 2 роки, то для вирішення питання про скорочення необхідно, щоб пройшло не менше одного року з моменту позбавлення цього права.

Клопотання про скорочення строку направляється (подається) громадською організацією або трудовим колективом, в якому працює особа, що позбавлена спеціального права (ст.320 КУпАП).
Виходячи із змісту вказаної норми, неможливо визнати обґрунтованою практику скорочення строків позбавлення на підставі листа або іншого документа адміністрації підприємства де працює правопорушник, основним мотивом якого є виробнича необхідність.
Після закінчення строку позбавлення, а також у випадку його скорочення,
особі підданій даному заходу стягнення, посвідчення водія повертається.
Вилучення посвідчення водія ще не означає, що особа, яка позбавлена права управління, дійсно протягом терміну позбавлення не буде керувати транспортним засобом. Проконтролювати додержання даної процедури складно і не так просто, як вважається на перший погляд. На практиці виникають
ситуації, коли особа, яка позбавлена права, має два посвідчення водія, одне з яких вилучається, а інше правопорушник продовжує використовувати в якості дійсного, або водій керує транспортним засобом без посвідчення. Тому, на нашу думку, необхідно вишукувати способи забезпечення механізму реального покарання порушників дорожнього руху, не допускати їх до цього процесу під час відбування покарання.
В статті 321 КУпАП законодавець врегульовує обчислення строків
позбавлення права керування транспортними засобами, річковими або маломірними судами, а також права мисливства. Загальне правило обчислення строків позбавлення права складається з того, що водії транспортних засобів, судноводії та особи, які порушили правила мисливства визнаються позбавленими цього права з визначеного законодавством моменту, яким є винесення з цього приводу постанови уповноваженого органу або посадової особи. Виключенням вважаються обставини, коли правопорушники, які позбавлені спеціального права, ухиляються від надання документу, що посвідчує це право, в цьому випадку термін позбавлення їх права відраховується з дня здачі або вилучення такого документу. Подання скарги або винесення протесту призупиняє термін позбавлення права. У випадку залишення скарги або протесту без задоволення термін відповідно подовжується.
При вирішенні питання про позбавлення права керування транспортним засобом у водія вилучається посвідчення водія на термін до винесення постанови по справі, а замість нього видається тимчасовий дозвіл на право керування, який дійсний до закінчення терміну, встановленого для подання скарги, а якщо вона подана — до прийняття по ній рішення. Про видачу такого дозволу робиться відмітка в протоколі про адміністративне правопорушення.
Якщо порушник не скористався наданим йому правом оскаржити винесену постанову про позбавлення права керування транспортним засобом по закінченні 10-денного терміну, відведеного на оскарження (ст.289 КУпАП), тимчасовий дозвіл вважається недійсним і підлягає вилученню. Аналогічним шляхом діють і у випадку коли особа, відносно якої винесено постанову, не

звернулась до органу, який виніс дану постанову з проханням про поновлення терміну оскарження, який було пропущено з поважної причини.
Постанова про застосування виправних робіт реалізується в такому порядку:
1) районний (міський) суд (суддя) постанову про застосування виправних робіт надсилає до Державного департаменту України з питань виконання покарань на виконання не пізніше наступного дня після її винесення;
2) державний департамент України з питань виконання покарань одержавши постанову направляє її в інспекцію з виправних робіт за місцем проживання порушника;
3) інспектор з виправних робіт направляє отриману постанову адміністрації підприємства (установи, організації) за місцем постійної роботи порушника, тобто туди, де буде відбувати стягнення правопорушник.
Бухгалтерія підприємства, установи, організації, де постійно працює порушник у відповідності з резолюцією керівника робить утримання з його заробітку в доход держави визначених сум протягом терміну відбування адміністративного стягнення. Їх розмір повинен обов’язково відповідати тому, який визначений постановою про адміністративне стягнення (до 20 % заробітку). Утримання проводиться з усієї суми заробітку без виключення сум податків та інших платежів, а також незалежно від наявності претензій до
порушника по виконавчим документам.
Ефективне виконання постанови про застосування виправних робіт, їх виховний вплив багато в чому залежить від дій адміністрації даного підприємства, в якому притягнутий безпосередньо відбуває призначений йому вид стягнення. Зокрема, на адміністрацію покладається:
— правильне і своєчасне проведення утримань із заробітку порушника;
— трудове виховання порушника;
— інформування органів, що відають виконанням даного виду стягнення,
про ухилення порушника від відбування покарання (ст.324 КУпАП).
При одержанні копії постанови адміністрація підприємства зобов’язана правильно та своєчасно відрахувати суму із заробітної плати порушника в прибуток держави і своєчасно перевести її на вказаний у постанові розрахунковий рахунок.
Адміністрація зобов’язана контролювати поведінку особи, яка відбуває виправні роботи; проведення з нею виховної роботи, контролювати дотримання виробничого режиму та дисципліни; інформувати інспекцію виправних робіт про кількість відпрацьованих порушником робочих днів та запроваджених утримань, про кількість днів, коли притягнутий до відповідальності не працював, та причин невиходу, про застосування до порушника заходів
заохочення та стягнення, переведення на іншу роботу або звільнення з роботи за ініціативою адміністрації.
Норми ст.323 КУпАП закріплюють досить важливі для адміністративно- юрисдикційної діяльності правила обчислення строків відбування виправних робіт. Вони полягають в тому, що:

1. Відбування виправних робіт обчислюється часом, протягом якого порушник працював і з його заробітку проводилось відрахування.
2. Кількість днів, відпрацьованих порушником, повинна бути не менше кількості робочих днів, які приходяться на встановлений районним судом (суддею) календарний термін стягнення.
3. Якщо порушник не відпрацював вказаної кількості робочих днів та відсутні підстави для зарахування невідпрацьованих днів у строк стягнення,
відбування виправних робіт триває до повного відпрацювання порушником призначеної кількості робочих днів.
4. В термін відбування стягнення зараховується час, протягом якого порушник не працював з поважних причин та йому у відповідності із законом виплачувалась заробітна плата.
5. В термін відбування стягнення зараховується час хвороби, час, наданий
для догляду за хворим, і час проведений у відпустці по вагітності та пільгах.
6. Час хвороби, викликаної сп’янінням або діями, пов’язаними із сп’янінням, в термін відбування виправних робіт не зараховується.
Головне правило при виконанні цього виду стягнення полягає в тому, що строк виправних робіт обчислюється місяцями або днями (ст.37 КУпАП), а їх відбування — часом, протягом якого порушник працював і з його заробітку відбувалось відрахування.
Кількість днів, відпрацьованих порушником повинна бути не менше кількості робочих днів, що приходяться на встановлений судом (суддею) календарний термін стягнення.
Із змісту норми ст.325 КУпАП не ясно, що необхідно розуміти під ухиленням від відбування виправних робіт. В практичній діяльності органів внутрішніх справ прийнято вважати такими тривалі прогули без поважних
причин, а також ухилення від працевлаштування. Норма визначає лише ухилення від відбування виправних робіт осіб, які вчинили дрібне хуліганство. В цьому випадку постановою судді не відбутий строк виправних робіт може бути замінений штрафом в розмірі від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт.
Законодавство про виконання постанов про застосування
адміністративного арешту відносить до компетенції органів внутрішніх справ (ст.327 КУпАП). Постанова районного (міського) суду (судді) про застосування адміністративного арешту береться до виконання терміново після її винесення (ст.326 КУпАП). Сутність виконання даного стягнення полягає в примусовому супроводженні особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, до спеціально призначеної для цієї мети установи органів внутрішніх справ. Постанова районного (міського) суду (судді) є остаточною і оскарженню в порядку провадження по справах про адміністративні правопорушення не підлягає (ст.287 КУпАП). Подання скарги, протесту у відповідності з ч.1 ст.291 КУпАП не призупиняє виконання постанови, і це є винятковим правилом. Це виключення належить як до адміністративного

арешту так і до попередження як заходу адміністративного стягнення, який виноситься у письмовій формі.
Порядок відбування адміністративного арешту складається з особливостей дотримання режиму покарання, зокрема:
— особи, піддані адміністративному арешту, утримуються під вартою в місцях, що визначені органами внутрішніх справ;
— при виконанні постанови про застосування адміністративного арешту
особи піддаються особистому огляду;
— строк адміністративного затримання зараховується до строку адміністративного арешту;
— відбування адміністративного арешту здійснюється згідно правил встановлених законодавством України.
Стаття 328 КУпАП встановлює порядок трудового використання осіб,
підданих адміністративному арешту, а саме:
— особи, піддані адміністративному арешту за правопорушення, передбачені ч.1 ст.44; ст.173; 173-2; ч.3 ст.178; ст.185; ч.2 1851; і ч.1 ст.1853; КУпАП повинні використовуватись на фізичних роботах;
— організація трудового використання осіб, підданих адміністративному арешту, покладається на виконавчі комітети місцевих Рад;
— особам, підданим адміністративному арешту, за час перебування під
арештом заробітна плата за місцем постійної роботи не виплачується.
Організація залучення адмінарештованих до праці покладена на місцеві органи влади, які визначають перелік підприємств, організацій, де вони мають працювати. Кошти, що надходять від підприємств і організацій за роботи, виконані адмінарештованими, зараховуються в бюджет відповідних місцевих рад.

Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: