Skip to content

Визначення понять КАС України

27.03.2008

У цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такомузначенні:1)справа адміністративної юрисдикції – (далі – адміністративна справа) – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;  
2) адміністративний суд – суд загальної юрисдикції, до компетенції
якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних
справ;
3) суд – суддя адміністративного суду, який розглядає і вирішує
адміністративну справу одноособово, колегія суддів адміністративного
суду;
4) адміністративне судочинство – діяльність адміністративних
судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку,
встановленому цим Кодексом;
5) адміністративний процес – правовідносини, що складаються під
час здійснення адміністративного судочинства;
6) адміністративний позов – звернення до адміністративного суду
про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах;
7) суб’єкт владних повноважень – орган державної влади, орган
місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший
суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі
законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;
8) позивач – особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано
адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб’єкт
владних повноважень, на виконання повноважень якого подана
позовна заява до адміністративного суду;
9) відповідач – суб’єкт владних повноважень, а у випадках,
передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога
позивача;
10) письмове провадження – розгляд і вирішення адміністративної
справи в суді апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб,
які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі аявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом
(із змінами, внесеними Законом України від 06.10.2005р.);
11) розумний строк – найкоротший строк розгляду і вирішення
адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без
невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод
та інтересів у публічно-правових відносинах;
12) постанова – письмове рішення суду будь-якої інстанції в
адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністратив­
ного позову;
13) ухвала – письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в
адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з
процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні
питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також
вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги;
14) адміністративний договір – дво- або багатостороння угода, зміст
якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних
управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією
із сторін угоди;
15) публічна служба – діяльність на державних політичних
посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба,
альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша
державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки
Крим, органах місцевого самоврядування.
1. У п. 1 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України сформульоване поняття «справа адміністративної юрисдикції» (далі -адміністративна справа), під яким розуміється переданий на вирішен­ня адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого само­врядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. З метою більш глибокого розуміння цього поняття та його коментування необхідно розглянути такі поняття, як: «адміністративна юстиція», «юрисдик­ція*, «адміністративна справа», «публічно-правовий спір», «орган виконавчої влади», «їхня службова особа», «інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства», «інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на виконання делегованих повноважень», оскільки зміст п. 1 ст. З цього Кодексу без роз’яснення цих понять зрозуміти не можливо. Так, під адміністративною юстицією необхідно розуміти особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на те органами, порядком обумовленим нею, розглядаються і вирішуються адміністративно-правові спори між сторонами, які перебувають у відносинах влади і підпорядкування (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. (Т. 1) / Редкол.: Ю. С. Шем-шученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – ПС. -2003. – С. 47). Правовий наслідок вирішення конфлікту в сфері державного управління органом адміністративної юстиції стає визнання недійсності та скасування неправомірного адміністративного акта. Слід зазначити, що відповідно до концепції судової правової реформи в Україні (1992) передбачено утворення системи адміністра­тивних судів, предметом судового розгляду яких є публічно-правові спори, в яких однією із сторін є обов’язково орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на підставі законодавства, в тому числі і на виконання делегованих повноважень. Проте поняття адміністративної юстиції має більш широке значення, ніж розгляд публічно-правових спорів адміністративними судами, оскільки передбачає вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на те державними органами (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. (Т. 1) / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – ПС. – 2003. -С. 47). Отже, виходячи з цього тлумачення, осіб, що застосовують цей Кодекс, має цікавити більш вузький аспект проблеми, а саме лише адміністративна юрисдикція (адміністративне судочинство). Таким чином, другим поняттям, що повинно цікавити осіб, які застосовують чи користуються положенням п. 1 ст. З цього Кодексу, є «адміністративна юрисдикція». Перш за все з’ясуємо значення терміна «юрисдикція». Так, юрисдикція (лат. іигівгіісііо – судочинство, від диз Оигіз) – право і Йісеге – говорити, проголошувати). Іншими словами, адміністративною юрисдикцією є: 1) встановлена законодавством сукупність повноважень відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування розглядати вирішувати правові спори і справи про правопорушення; 2) територіальні межі компетенції сфери діяльності певних органів державної влади або органів місцевого самоврядування; 3) відправлення правосуддя або підсудність. Уданому випадку зміст юрисдикції полягає у реалізації судом повноважень: а) керувати судовим процесом; б) судити і виносити компетентне рішення; в) зобов’язувати до виконання рішення, що прийняте.
Адміністративна юрисдикція судів, як це свідчить судова практика в справах зазначеної категорії, визначається особливостями кола осіб, які є учасниками розгляду справи. З вищеозначених роз’яснень і вказаного положення в межах п. 1 ст. З цього Кодексу інтерес має стосуватися справ, які відносяться до адміністративної судової юрисдикції. Це випливає з того, що під адміністративною юрисдикцією слід розуміти встановлену законодавчими актами діяльність органів державного управління і службових осіб по вирішенню індивідуальних адміністративних справ і застосуванню відповідник юридичних санкцій в адміністративному порядку (без звернення до суду). Необхідно акцентувати увагу на те, що до органів адміністративної юрисдикції потрібно відносити: органи внутрішніх справ, транспорту, рибоохорони, лісового господарства та ін., адміністративні комісії місцевих державних адміністрацій і виконавчих органів місцевого самоврядування, виконкомами селищних і сільських рад; суддів районних (міських) судів тощо. Тому такий термін як «справа адміністративної юрисдикції» суперечить існуючій судовій практиці і має тлумачитися за обсягом обмежувально. Певну спробу у цьому зробив Законодавець, як уточнення в л. 1 ст. З цього Кодексу, використавши синонім «адміністративна справа*. Отже, під справами адміністративної юстиції слід розуміти такі справи, які мають розглядатися в адміністративних судах і предметом судового розгляду яких є публічно-правові спори, в яких однією із сторін є обов’язково орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управ­лінські функції на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Іншими словами, це є адміністративна справа, яка віднесена до компетенції розгляду адміністративними судами різних рівнів. Згідно з вимогами ст. 283 КпАП постанова судді у справі про адміністративне правопорушення повинна містити найменування суду та прізвище й ініціали судді, який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; викладення обставин, з’ясованих під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення. У статті З КАС України наведено визначення поняття « справа адміністративної юрисдикції», під яким розуміють переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хочаб однією з сторін є суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб’єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов’язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти відповідно зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб’єкта. У випадку якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб’єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом. Стаття 17 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть перетинатись категорії спорів, визначені в пунктах 1, 3, 4 вказаної статті, а саме: а) спори осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності; б) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; в) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом (див.: Інформаційний лист Верховного Суду України від 26.12.2005 р. №3.2. -2005). У всіх наведених категоріях спорів передбачено, що хоча б однією із сторін такого спору повинен бути суб’єкт владних повноважень.
Термін «публічно-правовий спір» у довідниках та енциклопедичних словниках відсутній. Крім того, відсутнє і його пояснення. Його в певній мірі можна зрозуміти з поняття «публічне право». «Публічне право (лат. }из риЬіісиш) – система прав, норм, якими регулюються сусп. відносини у сфері публічної влади…» (див.: Юридична енцикло­педія: В 6 т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) таін. -К.: «Укр. енцикл.», 1998. – Т. 5. – ПС. – 2003. – С. 197). Враховуючи зазначене та положення ст.ст. 17-21 Кодексу адміністративного судочинства України, стає зрозумілим, що для публічно-правового спору є характерними: 1) суб’єктний склад; 2) підстави виникнення цього спору; 3) визначення меж повноважень адміністративного суду. До суб’єктів публічно-правового спору необхідно відносити громадян (фізичні особи) та організації або інших суб’єктів публічного управління, суб’єктивні публічні права та інтереси яких порушені суб’єктами публічного управління, а з іншої сторони – суб’єкта публічного управління. Необхідно зазначити, що суб’єкт публічного управління є виразником державних і суспільних інтересів, тобто відповідним носієм тільки публічної влади, він має владні повно­важення щодо об’єкта управління. Такі суб’єкти обмежені повно­важеннями, що надані їм законодавством тощо. При цьому юрисдикція адміністративних судів охоплює всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законодавством встановлений інший порядок судового вирішення (ч. 2 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства). Ще раз треба уточнити, що в п. 1 ст. З цього Кодексу йдеться про публічно-правові спори саме за участю суб’єктів владних повноважень. Особам, що застосовують п. 1 коментованої статті, необхідно враховувати той факт, що підставою виникнення публічного спору є діяння суб’єкта публічного управління, яке містить склад порушення суб’єктивних публічних прав та інтересів громадян, організацій та інших суб’єктів публічного управління. Щодо меж повноважень адміністративного суду, то ця сторона питання визначена безпосередньо Кодексом адміністративного судочинства України.
Прокоментуємо таке поняття, яке використовується в п. 1 ст. З цього Кодексу, як «орган виконавчої влади». «Під органом виконавчої влади необхідно розуміти «орган державного управління- окр. вид держ. органів, діяльність яких відповідно до принципу поділу влади спрямована на виконання законів, ін. нормат.-прав. актів та здійснення державного управління. В Україні О. в. в. становлять систему, до якої входять: а) вищий орган – Кабінет Міністрів України; б) центральні органи – міністерства, державні комітети (держ. служби) і органи, статус яких прирівнюється до держ. к-ту, а також центральні О. в. в. зі спец, статусом; в) місцеві органи – обласні, районні, Київ, та Севастопольська міські держ. адміністрації, місц. (територіальні) органи міністерств та ін. центральних О. в. в., а також РМ АР Крим. Оскільки переважний обсяг своїх повноважень О. в. в. реалізують у сфері держ. управління, їх прийнято називати органами держ. управління. Окр. повноваження О. в. в. законом можуть бути делеговані органам місцевого самоврядування. Утворення, повноваження і порядок діяльності О. в. в. регулюються Конституцією та законами України. О. в. в. поділяються на колегіальні (КМ України) та єдиноначальні (м-ва, ін. відомства тощо). За повноваженнями, характером і напрямами роботи розрізняють: О. в. в. загальної (КМ України, місцеві держ. адміністрації); О. в. в. функціональної (М-во фінансів України, М-во економіки та з питань європ. інтеграції України); О. в. в. галузевої (М-во охорони здоров’я України, М-во тр-ту України та ін.): міжгалузевої (М-во екології та природ, ресурсів України, М-во палива та енергетики України) компетенції. Відносини між різними ланками системи О. в. в. базуються на засадах субординації, відповідно до якої рішення О. в. в. вищого рівня є обов’язковими до виконання О. в. в. нижчого рівня, а в передбачених законом випадках вищі О. в. в. мають право скасовувати акти нижчих О. в. в., призначати та звільняти з посади їх керівників і заступників керівників КМ України, спрямовувати і координувати діяльність усіх інших О. в. в.» (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. (Т. 4) / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. -К.: «Укр.енцикл.», 1998. -ПС. -2003. -С. 287).
Стосовно поняття «органи місцевого самоврядування», яке використовується в п. 1 ст. З цього Кодексу, то слід зазначити, що його необхідно розуміти як «виборні таін. органи територіальних громад, наділені повноваженнями вирішувати питання місцевого значення. О. м. с. є важливою умовою розвитку місцевого самоврядування, становлять його орг, основу. О. м. с. еволюціонували з розвитком місц. управління та самоврядування, пошуком оптимальних орг. моделей місц. влади, характеру, форм і методів вирішення населенням питань місц. значення… Важливими ознаками О. м. с. в сучас. світі є те, що вони мають власну компетенцію у вирішенні питань місц. значення, не входять до системи органів держ. влади. З орг.-структурного погляду здійснення повноважень місц. самоврядування органами держ. влади і держ. посад, особами не допускається. Водночас у разі наділення О. м. с. окремими держ. повноваженнями вони можуть брати участь у здійсненні держ. функцій, що контролюються д-вою. Ключова ідея при формуванні структури О. м. с. полягає у функц. призначенні окремих О. м. с.: первинним О. м. с. є представн. орган, а виконавчий -підзвітний і підконтрольний йому. За орг.-структурною ознакою в системі О. м. с. виділяються дві групи органів, які різняться як за структурою (колегіальні, одноособові), так і за способами утворення (сформовані на основі виборів або шляхом призначення, делегування, кооптації тощо). Залежно від особливості території і населення О. м. с. поділяються на місцеві (напр., сільські, селищні, міські ради в Україні). В Україні існує уніфік. система О. м. с, яка включає: 1) сільські, селищні, міські, районні в містах (де вони утворені) ради -представницькі О. м. с., що складаються з депутатів і згідно з законом наділяються правом представляти відповідні сільські, селищні, міські або внутріміські (райони в місті) тер. громади і приймати від їх імені рішення; 2) сільські, селищні, міські голови одноособових 0. м. с., які є гол. посад, особами відповідних тер. громад, очолюють викон. к-ти відповідних сільс., селищ., міських рад та головують на їх засіданнях; 3) викон. органи сільс, селищ., міських рад, які утворюються ними для здійснення викон. функцій і повноважень місц. самоврядування у межах, визначених законом; 4) обл. і районні ради, які представляють спільні інтереси тер. громад сіл, селищ та міст; 5) органів законод., викон. і суд. влади. Ці особи наділені правом у межах наданих їм повноважень приймати рішення, обов’язкові до виконання фіз. і юрид. особами, в т. ч. їм не підпорядкованими. Закон України «Про боротьбу з корупцією* (1995) поділяє осіб, уповноважених на виконання функцій держави, на дві групи: а) держ. службовці; б) нар. депутати України, депутати ВР АР Крим, депутати місц. рад, сільські, селищні й міські голови та голови обл. і районних рад. У КК України (2001) термін «посадова особа», що вживався у поперед. КК України, замінений терміном « службова особа». (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. (Т. 4)/Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. -К.: «Укр. енцикл.», 1998. – ПС. – 2003. – С. 287).
Поняття «посадова особа органу місцевого самоврядування», яке використовується в п. 1 ст. З цього Кодексу має трактуватися як «особа, яка працює в органі місцевого самоврядування, має відповідні посад, повноваження щодо здійснення орг.-розпорядчих і консульт.-дорадчих функцій та отримує зарплату за рахунок місц. бюджету. Посадами в органах місц. самоврядування є: виб. посади, на які особи обираються тер. громадою (сільс, селищні, міські голови); виб. посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою (голови та заст. голови районної, районної у місті, обл. ради тощо); посади, на які особи призначаються сільс, селищ., міським головою, головою районної, районної у місті, облас. ради на конкурс, основі чи за ін. процедурою, передбаченою зак-вом України (керівник секретаріату (керуючий справами) районної, обл. ради, керуючий справами викон. апарату обласних і районних рад). На посаду можуть бути призначені особи, які мають відповідну освіту і профес підготовку, володіють держ. мовою в обсягах, достатніх для виконання служб, обов’язків. П. о. м. с. має право: на поважання особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і гр-н; на оплату праці залежно від посади, яку вона займає, рангу, який їй присвоєно, якості, досвіду та стажу роботи; на просування по службі відповідно до профес. освіти, результатів роботи й атестації; на безпечні та необхідні для високопродуктив. роботи умови праці; на соціальний і прав, захист; отримувати в порядку, встановленому зак-вом, від відповід. органів держ. влади, органів влади АР Крим та органів місц. самоврядування, підприємств, установ, організацій, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, об’єднань громадян, окр. осіб мат-ли та інформацію, необхідні для виконання своїх служб, обов’язків; у порядку і в межах, встановлених законом, отримувати інформацію щодо мат-лів своєї особової справи та ознайомлюватися з ін. док-тами, що стосуються проходження нею служби в органах місц. само­врядування, отримувати від керівників органу місц. самоврядування відповідні пояснення та давати особисті пояснення; вимагати проведення служб, розслідування з метою спростування безпідставних, на її думку, звинувачень або підозри щодо неї; захищати свої законні права та інтереси в органах держ. влади, органах влади АР Крим, органах місц. самоврядування та в суд. порядку. Гр-ни України, які вперше приймаються (обираються) на службу в органи місц. самоврядування, складають присягу такого змісту: «Усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити громаді та народові України, неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, сприяти втіленню їх у життя, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, сумлінно виконувати свої посадові обов’язки». П. о. м, с. підписує текст присяги, який зберігається за місцем її роботи. Про складання присяги робиться запис у трудовій книжці. Відмова П. о. м. с. від складання присяги тягне за собою припинення служби в органах місц. самоврядування. Загальні засади діяльності П. о. м. с., їх прав, статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місц. самоврядування визначаються Конституцією України, Законами «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів» (1994), «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997), «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (1998), «Про службу в органах місцевого самоврядування» (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. (Т. 4) / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол. )таін. -К.: «Укр.енцикл.», 1998. -ПС.-2003.-С. 290-291). Щодо поняття «інші суб’єкти владних повноважень», яке має місце в п. 1 ст. З цього Кодексу, то необхідно зазначити, що суб’єктами адміністративного права, крім органів виконавчої влади, можуть бути й інші державні органи, які вступають в адміністративно-правові відносини щодо виконання покладених на них обов’язків і реалізації належних їм прав у сфері публічної адміністрації. За загальним правилом серед державних органів, що не належать до виконавчої гілки влади, переважна більшість бере участь в адміністративно-правових відносинах не безпосередньо, а через свій апарат. Це стосується насамперед органів законодавчої і судової влади. Водночас існує низка специфічних державних органів, які тією чи іншою мірою здійснюють права й обов’язки у сфері адміністративно-правовій регулювання не лише через свій апарат, а й безпосередньо, тобто як власне органи. Це викликано такими їхніми рисами: 1) їх наділено повноваженням приймати рішення, які обов’язкові для виконання певними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами; 2) вони є носіями певних обов’язків у сфері публічної адміністрації. Слід звернути увагу, що до таких органів належать: Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Рада національної безпеки і оборони України, Центральна виборча комісія та деякі інші органи. Отже, адміністративно-правовий статус інших (крім органів виконав­чої влади) державних органів треба характеризувати, маючи на увазі дві групи суб’єктів адміністративного права, які представлені: 1) апаратом певного державного органу; 2) безпосередньо державним органом, не розмежовуючи адміністративну правосуб’єктність власне органу та його апарату. У межах цієї групи органів можуть бути виділені ті з них, що легально хоч і не визначені як органи виконавчої влади, але все ж таки за спрямованістю своїх функцій і повноважень вочевидь тяжіють саме до сфери виконавчої влади. Це, насамперед, прокуратура, Рахункова палата, Національний банк, Рада на­ціональної безпеки і оборони, Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим. Решта органів групи, яку розглянуто, набагато менше пов’язана за характером своєї діяльності зі здійснен­ням виконавчої влади (наприклад, для визначення найближчих до гілки виконавчої влади органів наведемо ознаки адміністративно-правового статусу Національного банку, Ради національної безпеки і оборони, Центральної виборчої комісії). Так, Національний банк України, згідно з Законом України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року, є особливим центральним органом державного управління. Його статус, зокрема, завдання, функції, повноваження і принципи організації визначають Конституція України, Закон України «Про Національний банк України» та інші закони. Національний банк України підзвітний Президенту України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. Національний банк видає нормативно-правові акти, які є обов’язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, під­приємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. До важливих функцій Національного банку належить державне регулювання діяльності банків (здійснюється як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду); зберігання та управління державними цінними паперами й іншими цінностями; управління у сфері валютних операцій тощо. Національний банк є суб’єктом розгляду справ про адміністративні правопорушення (проступки). Він розглядає справи, пов’язані з порушенням банківського законодавства, нормативно-правових актів, що він видав, здійсненням ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, порушенням порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи. Стосовно Ради національної безпеки і оборони України, то слід зазначити, що це державний орган при Президентові України, який координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони (стаття 107 Конституції України). Відповідно до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 року її компетенція у мирний час і в умовах воєнного, надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій є різною. У мирний час Рада розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання щодо визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах; здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та про­позиції; ініціює розробку нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання. В умовах воєнного, надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій компетенція Ради значно ширша. Вона додатково координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу у відповідному режимі; координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану; координує та контролює діяльність органів виконавчої влади щодо відбиття збройної агресії, організації захисту населення та забезпечення його життєдіяльності, охорони життя, здоров’я, конституційних прав, свобод таінтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.
Центральна виборча комісія (далі – Комісія) є постійно діючим колегіальним державним органом, який наділений повноваженнями щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, всеукраїнського і місцевих референдумів в порядку та в межах, що встановлені законом (стаття 1 Закону України «Про Центральну виборчу комісію » від ЗО червня 2004 року). Комісія очолює систему виборчих комісій та комісій з референдуму, що утворені для організації підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, всеукраїнського референдуму. Комісія здійснює контроль за діяльністю та консультативно-методичне забезпечення виборчих комісій, що утворені для організації підготовки і проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, і комісій з місцевих референдумів. Ознаками Центральної виборчої комісії як суб’єкта адміністративного права є наявність у неї низки повноважень владно-розпорядчого характеру. Так, є обов’язковим для виконання всіма суб’єктами відповідного виборчого процесу чи процесу референ­думу, в тому числі відповідними виборчими комісіями і комісіями з референдумів нижчого рівня, а також органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами України. Комісія формує кошторис, розподіляє кошти, що виділені на фінансове забезпечення підготовки та проведення виборів або всеукраїнського референдуму з Державного бюджету України, контролює правильне та цільове використання зазначених коштів, залучає до проведення перевірок працівників державної контрольно-ревізійної служби України. Вона спільно з Міністерством фінансів України визначає порядок обліку надходжень та витрат бюджетних коштів, що виділяються на підготовку та проведення виборів і всеукраїнських референдумів, коштів виборчих фондів кандидатів та виборчих фондів партій (виборчих блоків партій). Комісія встановлює форми фінан­сового звіту виборчих комісій та комісій із всеукраїнського референ­думу про надходження та витрати коштів, що виділяються на під­готовку і проведення відповідно виборів або всеукраїнського ре­ферендуму, та фінансового звіту кандидатів на виборні посади, політичних партій (виборчих блоків політичних партій).
Комісія має право заслуховувати на своїх засіданнях керівників, інших посадових чи службових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, політичних партій (виборчих блоків політичних партій), інших об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій, виборчих комісій та комісій з референдуму. Крім того, якщо рішення Комісії передбачає вжиття певними особами заходів для його виконання, про заходи, що були вжиті на виконання такої вказівки у рішенні, повинно бути повідомлено Комісію у строк, який нею встановлений. Невиконання, неналежне, несвоєчасне виконання рішень Комісії тягне за собою відповідальність, яку встановив закон.
Отже, зазначені вище положення коментують зміст п. 1 ст. З чинного Кодексу.
2. Відповідно до п. 2 цієї статті, під адміністративним судом розуміють суд загальної юрисдикції, до компетенції якого чинним Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. Враховуючи зазначене, слід вказати на те, що судочинство в Україні здійснюється відповідно до ст. 124 Конституції України та ст. З Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Вся система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності та спеціалізації. У відповідності із принципом територіальності в кожній адміністративно-територіальній одиниці створюється місцевий суд, у кожній області та містах Києві та Севастополі – апеляційний суд. Крім того, діють спеціалізовані суди, до яких належать і адміністративні суди. Отже, в аспекті п. 2 ст. З цього Кодексу необхідно зазначити, що Закон України «Про судоустрій України» передбачив у системі судів загальної юрисдикції систему спеціалізованих судів, до яких належать

Ст42-43
і адміністративні суди. Відповідно, місцеві адміністративні суди є основною ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість адміністративних справ, тобто вони є судами першої інстанції, що вирішують справи по суті. У відповідності з Кодексом адміністративного судочинства України до місцевих адміністративних судів відносяться місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди. Слід акцентувати увагу на тому, що система адміністративних судів, на відміну від інших судів загальної юрисдикції, має свою специфіку. Кодекс адміністративного судо­чинства України передбачає дворівневу систему місцевих адміністра­тивних судів, яка є найбільш вдалою, тобто доступною для здійснення правосуддя у адміністративних справах. У цьому контексті необхідно зазначити, що на підставі ст. 18 Кодексу адміністративного судо­чинства України місцевими загальними судами як адміністративним судам за предметною підсудністю розглядаються: 1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнен­ня до адміністративної відповідальності. У відповідності з ч. 2 ст. 18 цього ж Кодексу окружним адміністративним судам підсудні адмі­ністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки. Ч. З цієї ж статті передбачає, що справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адмі­ністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача. Ч. 4 вказаної статті до відання Вищого адміністративного суду України як суду першої і останньої інстанції відносить справи: 1)щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму; 2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України. Натомість ч. 5 вказаної статті передбачає, що у разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа розгля­дається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.
Відповідно до Указу Президента України від 16 листопада 2004 р. «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» з 1 січня 2005 р. створено в системі адміністративних судів України такі місцеві адміністративні суди: Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим; Вінницький окружний адміністративний суд; Волинський окружний адміністративний суд; Дніпропетровський окружний адміністративний суд; Донецький окружний адміністратив­ний суд; Житомирський окружний адміністративний суд; Закарпатсь­кий окружний адміністративний суд; Запорізький окружний адмі­ністративний суд; Івано-Франківський окружний адміністративний суд; Київський окружний адміністративний суд; Кіровоградський окружний адміністративний суд; Луганський окружний адміністра­тивний суд; Львівський окружний адміністративний суд; Миколаївсь­кий окружний адміністративний суд; Одеський окружний адміністра­тивний суд; Полтавський окружний адміністративний суд; Рів­ненський окружний адміністративний суд; Сумський окружний адміністративний суд; Тернопільський окружний адміністративний суд; Харківський окружний адміністративний суд; Херсонський окружний адміністративний суд; Хмельницький окружний адмі­ністративний суд; Черкаський окружний адміністративний суд; Чернівецький окружний адміністративний суд; Чернігівський окружний адміністративний суд; Окружний адміністративний суд міста Києва; Окружний адміністративний суд міста Севастополя. Отже, створення місцевих адміністративних судів як судів першої інстанції відповідає принципам територіальності та предметності розгляду справ. Натомість, побудова адміністративних судів по вертикалі відповідає розгляду справ у першій інстанції, у апеляційній інстанції, у касаційній інстанції.
Згідно з вищезазначеним Указом Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів? створено 7 апеляційних адміністративних судів відповідно до восьми апеляційних округів: Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд (Дніпро­петровська, Запорізька, Кіровоградська області); Донецький апеляцій­ний адміністративний суд (Донецька, Луганська області); Київський апеляційний адміністративний суд (Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та місто Київ); Львівський апеляційний адміністративний суд (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернівецька області); Одеський апеляційний адміністративний суд (Миколаївська, Одеська, Херсонська області); Севастопольський апеляційний адміністративний суд (Автономна Республіка Крим, місто Севастополь); Харківський апеляційний адміністративний суд (Полтавська, Сумська, Харківська області). Крім того, Указом Президента «Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України & від 1 жовтня 2002 р. утворено Апеляційний, Касаційний та Вищий адміністративні суди України з місцезнаходженням їх у місті Києві. Також Указом Президента України «Про кількість суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду України» від 7 листопада 2002 р. встановлено кількісний склад суддів для означених судів: для Апеляційного суду він складає 50, для Касаційного суду – 96, для Вищого адміністративного суду – 65. Проте Рішенням Конституційного Суду від 11 грудня 2003 р. у справі про Касаційний суд України утворення Касаційного суду у системі судів загальної юрисдикції визнано неконституційним, тому втратили чинність відповідні статті Закону України «Про судоустрій України» і Кодексу адміністративного судочинства України; у якості касаційної інстанції у системі адміністративних судів визнано Вищий адміністративний суд України. Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному частиною шостою статті 177 КАС України, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Отже, касаційною інстанцією, до якої може звернутися суб’єкт права на касаційне оскарження, також визнано Верховний Суд України, який є вищим органом у системі судів загальної юрисдикції. Слід зазначити, що Верховний Суд України наділений повноваженнями щодо перегляду в порядку повторної касації рішень адміністративних судів лише за винятковими обставинами.
Звернемося до поняття «адміністративний суд», яке використо­вується в п. 2 ст. З цього Кодексу. Необхідно зазначити, що вказане поняття в Кодексі адміністративного судочинства України, на відміну від Закону України «Про судоустрій України», вжито лише в процесуальному розумінні, а саме для позначення суду загальної юрисдикції, до компетенції якого віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. Це поняття необхідно тлумачити у широкому значенні, а саме: це поняття, відповідно, означає, що таким судом є не тільки суд, який містить назву «адміністративний», але й будь-який інший суд, який розглядає і вирішує справи адміністративної юрисдикції. Ним може бути окружний адміністративний суд, місцевий суд (при розгляді і вирішенні адміністративних справ), апеляційний адміністративний суд, Вищий адміністративний суд України, Верховний Суд України (при розгляді судових рішень в адміністра­тивних справах).
Таким чином, систему адміністративних судів України утворюють: місцеві адміністративні суди (місцеві адміністративні суди округів, місцеві загальні адміністративні суди як адміністративні суди), апеляційні адміністративні суди округів, Вищий адміністративний суд України, Верховний Суд України.
3. У відповідності з п. З ст. З Кодексу адміністративного судочинства України сформульовані наступні терміни: суд – суддя адміністра­тивного суду, який розглядає і вирішує адміністративну справу одноособово, колегія суддів адміністративного суду. Виходячи зі змісту та опису цього пункту статті необхідно зупинитися на тлумаченні наступних термінів, які в ньому використовуються: «суд», «суддя адміністративного суду» (який розглядає і вирішує справу одноособово), «колегія суддів адміністративного суду».
Стосовно терміну « суд » – це судова установа що спеціалізується на розгляді окремих категорій справ. Отже, суд – це «орган держави для здійснення правосуддя. Під цим терміном розуміють також процес судочинства. Суд є неодмінним атрибутом держави. Свої функції суд здійснює від імені держави. Структура, повноваження і процесуальні правила діяльності судів в Україні визначені Конституцією України, Законом України «Про судоустрій» (2002), КПК, ЦПК, КАСУ та ін. законодавчими актами» (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. (Т. 5) / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – ПС. – 2003. – С. 686). Що ж до поняття «суддя адміністративного суду», то його можна зрозуміти з терміну «професійні судді ». Під останнім необхідно розуміти « професійних суддів », які відповідно до Конституції України призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з судів. Правовий статус професійного судді регулюється Законами «Про статус суддів» (1992 р.), «Про судоустрій України» (2002) та деякими іншими правовими актами. Згідно із законом України «Про судоустрій України» на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживає в Україні не менш як 10 років і володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути також особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У цьому разі на посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 35 років, який проживає в Україні не менше 10 років, володіє державною мовою, має вищу освіту в галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менше 5 років. Ці судді відправ­ляють правосуддя лише у складі колегії суддів.
Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни: «1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздат­ними; 2) які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; 3) щодо яких проводить­ся дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість…» (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. (Т. 5) / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – ПС. – 2003. – С. 182). Зазначені положення стосуються і судді адміністративного суду. Проте в цьому пункті статті необхідно зробити застереження щодо судді адміністративного суду, що ним є суддя суду загальної юрисдикції, який розглядає справу, що стосується публічно-правових відносин. А отже, такий суддя призначається на посаду у віці не менше 25 років тощо. Виходячи з положень ст. 23 цього Кодексу всі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею одноособово.
У відповідності з п.п. 2, 3,4, 5, 6 ст. 24 цього Кодексу здійснюється адміністративне судочинство колегіально, тобто колегією суддів адміністративного суду.
Отже, всі вищезазначені терміни можна зрозуміти, виходячи із Закону України « Про статус суддів», Закону України « Про судоустрій України», де зазначається, що суддя місцевого суду є представником судової влади та здійснює правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади, а також виконує свої повноваження на професійній основі. Крім того, в цих та інших законодавчих актів презумується, що всі судді адміністративного суду, незалежно від їх рівня, є службовими особами відповідної гілки судової влади, які відповідно до Конституції України наділені особливими повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі. Як ми вже зазначали, професійними суддями адміністративних судів можуть бути лише громадяни, які відповідно до Конституції України обрані чи призначені суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з адміністративних судів, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України.
На судді адміністративного суду лежить обов’язок вживати всіх необхідних заходів для своєчасного та якісного розгляду справи, суворо дотримуватися встановленої процедури, забезпечувати здійснення сторонами їх процесуальних прав, забезпечувати належний виховний рівень судового процесу. Також на суддю покладено і контроль за своєчасним зверненням до виконання відповідних судових рішень, постановлених під його головуванням. На суддю адміністративного суду не може бути покладено будь-яких інших обов’язків, ніж передбачено Конституцією, Законами України «Про судоустрій України», «Про статус суддів», Кодексом адміністративного судо­чинства України. Суддя не може займатися також іншою діяльністю, окрім наукової, викладацької та творчої. Суддя також не може мати приналежність до жодної політичної партії, руху, брати участь у будь-якій політичній діяльності і мати представницький мандат (ст. 127 Конституції України, ст. 5 Закону України «Про статус суддів»). Це знайшло підтвердження у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. «Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів», де підкреслюється, що чинним законодавством суддям заборонено виконувати не властиві суду функції, тому вони не можуть бути членами комітетів, комісій з боротьби зі злочинністю та залучатися до іншої роботи, якщо це може вплинути на їх незалежність при здійсненні правосуддя. Кодекс професійної етики суддів, затверджений Vз’їздом суддів 24 жовтня 2002 р. і прийнятий Верховною Радою України 28 листопада 2002 рм вимагає від суддів неухильно дотримуватися присяги, бути взірцем законослухняності, всією своєю поведінкою зміцнювати віру громадян у чесність, неупередженість та законність суду. У відповідності зі ст. 23 Кодексу адміністративного судочинства України суддя адміністративного суду в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених цим Кодексом, розглядає і вирішує справи одноособово.
Отже, ще раз необхідно акцентувати увагу на тому, що у відповід­ності зі ст. 24 Кодексу адміністративного судочинства України здійснення адміністративного судочинства колегією суддів відбу­вається в наступних випадках: 1) адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів; 2) адміністративні справи розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності; 3) перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному порядку здійс­нюється колегією у складі трьох суддів; 4) перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менше п’яти суддів; 5) адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п’яти суддів; 6) перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України за винятковими обставинами здійснюється колегією у складі суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за участі не менше двох третин її чисельності (але не менше п’яти суддів) або колегією у складі суддів відповідних судових палат Верховного Суду України за правилами, передбаченими частиною другою статті 241 цього Кодексу.
4. У відповідності з п. 4 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України сформульоване визначення адміністративного судочинства як діяльності адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом. Щоб дати коментування поняттю «адміністративне судочинство о необхідно перш за все з’ясувати, що являє собою судочинство. Під судочинством слід розуміти процесуальну форму здійснення правосуддя (діяльність адміністративного суду), тобто вид державної діяльності, пов’язаної з розглядом і вирішенням адміністративних справ. В Україні порядок здійснення судочинства (в тому числі і адміністративного судочинства) регулюється Конституцією України та Кодексом адміністративного судочинства України. Так, у ст. 129 Конституції України визначення основних засад судочинства впливає на формування і розуміння поняття « адміністративне судочинство ». Отже, вони повинні розглядатися як основні засади організації, в нашому випадку – діяльності адміністративного суду, відображають її специфіку і зміст, або засади побудови такого процесу в цілому і всієї специфіки процесуальних дій і відносин відповідно до завдань правосуддя в цілому і здійснення правосуддя стосовно адміністративних справ зокрема. До принципів судочинства як основи для діяльності адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ, закріплених Конституцією України, належать: здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); незалежність і недоторканність суддів тапідкорення їх тільки закону (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); законність (п. 1 ч. З ст. 129); змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ч. З ст. 129); гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ч. З ст. 129); державна мова судочинства (ст. 10); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ч. З ст. 129); ухвалення судами рішень іменем України і їх обов’язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ч. З ст. 129); доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина (ч. З ст. 8, ч, 4 ст. 32,ч. 1, 2 ст. 55,ч. 1ст. 59, п. 6ч. Зет. 129). На ґрунті конституційних засад судочинства сформульовані принципи адміністративного судочинства, які знайшли нормативне закріплення в ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України, якими має також керуватися суд при розгляді і вирішенні адміністративних справ. До них належать: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі; 5) гласність і відкритість адміністративного процесу; 6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду; 7) обов’язковість судових рішень.
Визначившись з поняттям «адміністративне судочинство» необхідно перейти до з’ясування та коментування таких його складових, як «діяльність адміністративних судів*, «діяльність з розгляду адмі­ністративних справ», «діяльність з вирішення адміністративних справ», «порядок розгляду і вирішення адміністративних справ». Перш за все зупинимося на з’ясуванні і коментуванні поняття діяльність адміністративних судів». Як ми вже зазначали, діяльність
адміністративного суду – це процесуальна форма здійснення право­суддя, тобто вид державної діяльності суду, пов’язаної з розглядом і вирішенням адміністративних справ на конституційних засадах та принципах адміністративного судочинства. Стосовно такого поняття як «діяльність суду з розгляду адміністративних справ» необхідно констатувати, що судовий розгляд адміністративної справи є основного стадією адміністративного процесу, в якій здійснюються функції правосуддя і виконуються його завдання, спрямовані на захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Ці функції і завдання в діяльності суду щодо розгляду адміністративних справ регулюються Кодексом адміністративного судочинства (гл. 2, 3, 6 розділу третього та розділом четвертим). Судовий розгляд адміністративної справи включає такі етапи: підготовчий, дослідження обставин справи і перевірка доказів, судові дебати. На першому етапі судового розгляду адміністративної справи суд вирішує питання про можливість розгляду справи в даному судовому засіданні, при певному складі суду, секретареві судового засідання, при наявних особах, які беруть участь у справі, інших учасниках адміністративного процесу (свідках, експертах, перекладачах, судового розпорядника) і за наявних доказів. Завдання цієї частини має реалізуватися послідовним здійсненням встановлених ст.ст. 123-134 Кодексу адміністративного судочинства України процесуальних дій: 1) головуючий (суддя) відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься; 2) перевіряється явка учасників адміністративного процесу і встановлюються особи тих, хто з’явився, а також з’ясовуються повноваження службових осіб і представників; 3) перекладачеві роз’яснюються його права, він приводиться до присяги, його попереджають про кримінальну відповідальність згідно зі ст.ст. 384, 385 КК України за завідомо неправдивий переклад та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків; 4) із зала судового засідання видаляються свідки; головуючий оголошує склад суду, а також прізвища секретаря судового засідання, судового розпорядника, прокурора, експерта, перекладача, спеціаліста! роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх право заявляти відвід з підстав, передбачених ст.ст. 27, 28, 29 Кодексу адміністративного судочинства України; 5) розглядається заява про відвід і самовідвід (ст.ст. ЗО, 31 цього Кодексу); 6) якщо заяву про відвід відхилено або відвід не був заявлений, головуючий роз’яснює особам, які беруть участь у адміністративній справі, їх процесуальні права та обов’язки, передбачені ст.ст. 49, 51, 54 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо будуть заявлені клопотання на їх реалізацію, вирішує заяву негайно, постановивши про це ухвалу; 7) вирішує питання про можливість розгляду адміністративної справи у зв’язку з неявкою сторін, інших осіб, які беруть у ній участь, свідків або експертів (ст.ст. 128, 129 цього Кодексу); 8) за відсутності обставин, які унеможливлюють розгляд справи, роз’яснюють експертові його права та обов’язки, приводять його до присяги.
На другому етапі судового розгляду адміністративна справа розглядається по суті (ст.ст. 135-151 цього Кодексу). Після доповіді судді головуючий або суддя (у випадку одноособового розгляду адміністративної справи) з’ясовує, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач позов, чи бажають сторони закінчити справу примиренням (ст. 136 цього Кодексу). Заявлені відмова позивача від позову, визнання позивачем позову, примирення сторін розглядаються у порядку, встановленому ст. 136 цього Кодексу. Суд роз’яснює їм наслідки відповідних процесуальних дій. Про прийняття відмови від позову або затвердження примирення сторін суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження по справі (за правилами ст.ст. 112, 113 цього Кодексу). В разі неприйняття судом відмови від позову і не затвердженням примирення сторін суд постановляє про це ухвалу і продовжує розгляд справи. Для цього заслуховуються пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також пояснення інших осіб, які беруть участь у справі. В процесі дослідження пояснень особи, які беруть участь у адміністративній справі, можуть ставити одна одній запитання тощо. Після цього суд, заслухавши пояснення сторін таінших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок допиту свідків, експертів і дослідження інших доказів. Після чого оголошуються їх показання, зафіксовані в письмовій формі в протоколі судового засідання.
Потім у судовому засіданні досліджуються письмові докази (ст.ст. 79,143 цього Кодексу). Якщо посправі залучені речовідокази, то їх дослідження проводиться в порядку, встановленому ст. 145 цього Кодексу. Письмові докази, а також протоколи їх огляду, складені в порядку виконання окремих доручень, забезпечення доказів, їх огляд на місці, оголошуються у судовому засіданні та пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках – експертам і свідкам. Що ж до речових доказів, то вони оглядаються судом, пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках – свідкам і експертам. Якщо докази оглядалися в порядку виконання окремого доручення, забезпечення доказів, то протоколи їх огляду оголошуються у судовому засіданні, а особи, які беруть участь у справі, можуть дати пояснення з приводу таких протоколів. В тому випадку, якщо в справі була призначена експертиза, то після цього в судовому засіданні досліджується висновок експерта в порядку, встановленому ст. 148 цього Кодексу.
Після цього головуючий надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у адміністративній справі, можливість для додаткових пояснень. Після їх заслуховування суд постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин та перевірки їх доказами (ст. 151 цього Кодексу) і переходить до судових дебатів. Судові дебати – це частина судового засідання, яке проводиться за правилами ст. 152 цього Кодексу.
Заключна частина – це вихід суду для ухвалення рішення в нарадчій кімнаті (ст.ст. 152, 154 цього Кодексу).
Стосовно вирішення адміністративних справ, то воно передбачене главою 4 та главою 5 цього Кодексу.
Таким чином, адміністративне судочинство здійснюється за допомогою таких його інститутів: 1) адміністративного суду; 2) підсуд­ності адміністративних справ; 3) складу суду; 4) учасників адміні­стративного процесу; 5) диспозитивних та змагальних прав; 6) адмі­ністративного позову; 7) попереднього судового захисту (забезпечення адміністративного позову); 8) доказів і доказування; 9) усного і письмового провадження; 10) мови адміністративного судочинства; 11) правової допомоги в адміністративних справах; 12) вирішення адміністративних справ.
5. У відповідності з п. 5 Кодексу адміністративного судочинства України дається визначення адміністративного процесу як право­відносин, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства. Таке визначення зумовлює нас більш детально зупини­тися на з’ясуванні таких складових поняття «адміністративний процес» як «адміністративний» та «процес». Стосовно процесу в праві, то він трактується латинською як ргосезвие — просування вперед (див.: Словник іншомовних слів – К.: УРЕ, 1975 р. – 950 с.) або як визначений законом порядок діяльності судових органів при розгляді справ певного роду (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 997). Отже, процес у праві- це «визначена законом процедура застосування матеріальних правових норм… У вузькому значенні – встановлена законом процедура провадження у крим., цив., госп., адміністративних та ін. справах. Регулюється КПК України, ЦПК України та ін. законод. актами. Обумовлює поділ галузей права та галузей законодавства на матеріальні й процесуальні…» (див.: Юридичнаенциклопедія:В6т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.)таін. -К.: «Укр. енцикл.», 1998. -Т. 5. -ПС. – 2003. -187 с). Термін «процес» тісно пов’язаний з поняттям «процесуальне право». Під останнім необхідно розуміти сукупність правових норм, якими регулюється порядок (процедура) реалізації матеріальних норм, зокрема адміністративного права. Практична дія норм процесуального права передбачає наявність спеціального механізму. В одних випадках він не виокремлюється у самостійну систему, а в інших – для цього створюються спеціальні органи, в нашому випадку адміністративні суди. Процесуальне право, а в нашому випадку- норми Кодексу адміністративного судочинства – є обов’язковим алгоритмом їх правомірної діяльності щодо забезпечення реалізації норм матеріаль­ного права, які регулюють відносини, що стосуються державно владних повноважень і впливають на права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб.
Щодо терміну «адміністративний», то він означає те, що «стосуєть­ся до адміністрації… адміністративним порядком; в адміністративному порядку – за розпорядженням органів виконавчої влади…» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 8). Іншими словами, «адміністративний» – це такий, який стосується публічно-правових спорів, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Проте з’ясування таких складових поняття «адміністративний процес », як « адміністративний » та « процес », ще не проливають світло на з’ясування самого поняття його меж. Ще необхідно торкнутися такого положення п. 5 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України як правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства, В контексті цього правового припису необхідно зазначити, що сфера прояву адміністративного процесу прямо залежить від місця суспільних відносин, що регулюються і розглядаються Кодексом адміністративного судочинства України. Отже, якщо ці відносини стосуються судового адміністративного процесу, то в контексті зазначеного – судовим адміністративним процесом є регламентований законом порядок (форми) діяльності судових установ по розгляду і вирішенню адміністративних справ стосовно публічно правових спорів, які стосуються владних повно­важень, а також система взаємопов’язаних правових форм діяльності суб’єктів, що виявляються у здійсненні правосуддя в адміністративних справах, урегульовані Кодексом адміністративного судочинства України. Необхідно зазначити, що в межах зазначених правовідносин судовий адміністративний процес потребує застосування різних підходів до норм права. Кваліфіковані суб’єкти адміністративних процесуальних відносин (судді) починають цю діяльність зі стадії відбору і аналізу правових норм, розрахованих на врегулювання справи, що розглядається. До наступних стадій відносяться: 1) пере­вірка чинності та юридичної сили норм права; 2) перевірка тексту статті і нормативного акту; 3) тлумачення правових норм; 4) з’ясування меж дії норм права в просторі, часі і за колом осіб. Натомість, особи, які беруть участь у справі, а також інші учасники адміністративного процесу також мотивують і здійснюють свою діяльність у порядку (в формах), встановленому Кодексом адміністративного судочинства України з метою врегулювання спору, що розглядається, або виконання функцій та реалізації своїх прав та обов’язків.Крім того, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, на підставі викладеного та тлумачення положень п. 5 ст. З цього Кодексу необхідно зазначити, що поняття адміністративного процесу тісно пов’язано з поняттям адміністративне судочинство (правосуддям), але не зводиться до останнього. Правосуддя (адміністративне судочинство) полягає у визначенні виду і обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків персонально певних осіб, у розгляді і вирішенні конкретної адміністративної справи адміністративним судом шляхом винесення рішення, яке має законну силу (внаслідок вступу такого рішення в законну силу). Адміністративне судочинство (правосуддя) характеризується і тим, що воно повинно бути побудовано на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий захист прав, свобод і інтересів від суб’єктів владних повноважень, тобто можливість бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і визначає необхідність встановлення специфічної форми (процесу) здійснення адміністративного судочинства (правосуддя), яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення адміністративної справи. Порядок розгляду і вирішення адміністративних справ є формою здійснення правосуддя (адміністративного судочинства з розгляду і вирішення справ) в адміністративних справах і складає таке поняття і діяльність, як адміністративний процес.
Якщо правосуддя (адміністративне судочинство) – це судова діяльність з реалізації судової влади шляхом розгляду і вирішення публічно-правових спорів, то адміністративний процес – це форма реалізації правосуддя (адміністративного судочинства), яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя в зазначеній сфері діяльності, і гарантії права осіб на судовий захист. Такий зв ‘язок адміністративного судочинства (правосуддя) і адміністративного процесу пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза адміністративним процесом, який забезпечує гарантії (порядок) здійснення адміністративного судочинства (правосуддя) з розгляду і вирішення адміністративних справ, таке судочинство (правосуддя) неможливе.
Таким чином, правосуддя (адміністративне судочинство) і адмі­ністративний процес у спеціально-юридичному значенні – самостійні явища. Адміністративний процес як форма реалізації правосуддя (адмі­ністративного судочинства) і права фізичних і юридичних осіб на судовий захист у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних і управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих функцій має свою предметну сферу.
Отже, адміністративний процес – це правовідносини, що скла­даються під час здійснення адміністративного судочинства, тобто це форма (порядок) реалізації адміністративного судочинства і права осіб у сфері публічно-правових відносин.
6. У відповідності з п. 6 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов – це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Отже, судове провадження в адміністративній справі може бути ініційоване тільки через звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Виходячи з принципу диспози-тивності, адміністративний суд позбавлено права ініціювати процес. Принциповим є те, що процесуальний документ, з яким особа звер­тається до адміністративного суду з проханням вирішити публічно-правовий спір, – має назву адміністративний позов. Іншими словами, він є нічим іншим, як адміністративно-процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до адміністративного суду і порушення його діяльності з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Адміністративний позов, як поняття, введено в обіг з прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України. Саме поняття «адміністративний позов* зараз несе певне ідеологічне навантаження, оскільки цей термін вказує на повну рівність – того, хто звертається до адміністративного суду (позивача), і того, до кого спрямовані вимоги (відповідача). Крім того, суб’єкт владних повноважень, включаючи державу, її органи та інститути, іменується не просто «заінтересована особа», як раніше у цивільному процесі, а «відповідач» . Такий засіб, як указаний адміністративний позов, на відміну від такого засобу, як скарга, допускає не лише оскарження рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, а й висування вимог про зобов’язання суб’єкта владних повноважень вчинити певні дії чи утриматися від них, про відшкодування шкоди тощо. Також адміністративний позов, безумовно, дозволяє певним чином уніфікувати форму звернення до суду і фізичних чи юридичних осіб, і суб’єктів владних повноважень.
У відповідності зі ст. 104 цього Кодексу до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Суб’єкт владних повноважень має право звернутися з позовом до адміністративного суду у випадках, встановлених законом. Ст. 105 цього Кодексу передбачає чітко окреслені форму і зміст адміністративного позову. Вони наступні: 1) адміністративний позов подається до адміністративного суду у формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником. Позовна заява може бути надіслана до адміністративного суду поштою. На прохання позивача службовцем апарату адміністративного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви; 2) адміністративний позов може містити вимоги про: а) скасування або визнання нечинним рішення відповідача – суб’єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; б) зобов’язання відповідача – суб’єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії; в) зобов’язання відповідача -суб’єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій; г) стягнення з відповідача – суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; д) виконання зупиненої чи невчиненої дії; є) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень; 3) позовна заява може містити, крім визначених частиною третьою цієї статті, інші вимоги на захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин.
Враховуючи вищевикладене, адміністративне судочинство засто­совує вчення про структуру позову, яку вироблено адміністративно-процесуальним судочинством. Елементами адміністративного позову є: 1) підстава позову; 2) предмет позову; 3) зміст позову. Так, під підставою (підставами) адміністративного позову розуміють обставини справи (юридичні факти) і норми права, які у своїй сукупності дають право особі звернутися до суду відповідної інстанції з вимогами до іншої особи. Натомість, під предметом адміністративного позову розуміють матеріально-правові вимоги особи, яка звертається до
адміністративного суду відповідної інстанції з позовом до відповідача. Стосовно ж змісту цього адміністративно-процесуального засобу, то таким необхідно розуміти направлене до адміністративного суду прохання позивача процесуально-правового характеру задовольнити його вимоги, які він спрямовує до відповідача. Необхідно акцентувати увагу на тому, що практичне значення мають підстава і предмет адміністративного позову, оскільки вони допомагають визначити тотожність позову. Отже, особі, яка здійснює судове провадження, необхідно звертати увагу на те, що повторне подання адміністративного позову між тими самими сторонами, з тих самих підстав і з того самого предмету, якщо такий позов уже розглядав суд, згідно з правилами судового процесу не допускається. Також потрібно акцентувати увагу на те, що в адміністративному судочинстві фізичну чи юридичну особу, яка не є суб’єктом владних повноважень, не повинні змушувати обов’язково зазначати у позовній заяві правову підставу її вимог (конкретну норму права). Це означає, що особа лише повинна за­значити, яке суб’єктивне право, свободи чи інтереси вона вважає порушеними.
Таким чином, чинний Кодекс у ст. 106 передбачає вимоги до позовної заяви, в якій зазначаються: 1) найменування адміністратив­ного суду, до якого подається позовна заява; 2) ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є; 3) ім’я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі; 4) зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 5) у разі необхідності – клопотання про звільнення від сплати судового збору; 6) про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; 7) про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо; 8) перелік документів та інших матеріалів, що додаються.
На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом. До позовної заяви додаються її копії та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів, документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати. Позовна заява підписується позивачем
або його представником із зазначенням дати її підписання. Якщо позовна заява подається представником, то у ній зазначаються ім’я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Одночасно з позовною заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника.
У відповідності зі ст. 107 цього Кодексу передбачено відкриття провадження в адміністративній справі, згідно з яким: 1. Суддя після одержання позовної заяви з’ясовує, чи: 1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтею 106 цього Кодексу; 4) належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства і чи підсудна позовна заява даному адміністративному суду; 5) немає інших підстав для повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом. 2. Суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження у справі. 3. Питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя вирішує не пізніше наступного дня після надходження позовної заяви до адміністративного суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків позовної заяви, у разі залишення позовної заяви без руху. 4. Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу.
Б ухвалі про відкриття провадження у справі зазначаються:
1) найменування адміністративного суду, прізвище та ініціали судді,
який відкрив провадження в адміністративній справі, номер справи;
2) ким і до кого пред’явлено адміністративний позов; 3) зміст позовних
вимог; 4) дата, час і місце попереднього судового засідання, якщо суд
вважає його проведення необхідним; 5) пропозиція відповідачу подати
в зазначений строк письмові заперечення проти позову та докази, які
у нього є; 6) яким складом суду розглядатиметься справа. 5. Копія
ухвали про відкриття провадження в адміністративній справі
невідкладно після постановлення надсилається особам, які беруть
участь у справі, разом з інформацією про їхні процесуальні права і
обов’язки. Відповідачам надсилаються також копії позовної заяви та
доданих до неї документів.
Крім того, ст. 108 цього Кодексу передбачені підстави залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви. Вони є наступ­ними: 1. Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтею 106 цього Кодексу, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою. 2. Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, вона вважається поданою у день первинного її подання до адміністративного суду. 3. Позовна заява повертається позивачеві, якщо: 1) позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху; 2) позивач до відкриття провадження в адміністра­тивній справі подав заяву про її відкликання; 3) позовну заяву подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності; 4) позовну заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи; 5) у провадженні цього або іншого адміністративного суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 6) справа не підсудна цьому адміністративному суду. 4. Копія ухвали про повернення позовної заяви невідкладно надсилається особі, яка її подала, разом із позовною заявою й усіма доданими до неї матеріалами. 5. Ухвали про залишення позовної заяви без руху або про повернення позовної заяви можуть бути оскаржені особою, яка подала позовну заяву. 6. Залишення позовної заяви без руху або повернення позовної заяви не позбавляють права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Також ст. 109 цього Кодексу передбачені підстави відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, а саме: 1. Суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі лише, якщо: 1) заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства; 2) у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили: постанова суду чи ухвала суду про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, про закриття провадження в такій справі у зв’язку з відмовою позивача від адміністративного позову або примиренням сторін; 3) настала смерть фізичної особи чи припинено юридичну особу, яка звернулася із позовною заявою або до якої пред’явлено адміністративний позов, якщо спірні правовідносини не
допускають правонаступництва. 2. Про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі суддя постановляє ухвалу. 3. Копія ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі невідкладно надсилається особі, яка подала позовну заяву, разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами. 4. Ухвала про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі може бути оскаржена особою, яка подала позовну заяву. 5. Повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Отже, позовна заява може містити, крім зазначених Кодексом адміністративного судочинства України, вимоги про захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, зокрема, про скасування або зміну індивідуального адміністративного акта і поновлення порушеного права громадян або організацій; про прийнят­тя індивідуального адміністративного акта з метою реалізації права громадянина або організації у конкретних правових відносинах; про визнання конкретного юридичного факту у якості підстави ви­никнення, зміни або припинення адміністративно-правового статусу громадянина тощо.
7. У відповідності з п. 7 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України дається визначення суб’єкта владних повноважень, яким є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Зазначене поняття «суб’єкт владних повноважень» можна зрозуміти та дати цьому положенню закону тлумачення після з’ясування тих складових, які презентують це поняття. Такими складовими означеного законодавцем поняття є: «владні повноваження», «орган державної влади», «орган місцевого самоврядування», «посадова особа органу державної влади», «посадова особа органу місцевого самоврядування*, «службова особа органу державної влади», «службова особа органу місцевого самоврядування», «інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», «інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень». Перш за все з’ясуємо поняття «суб’єкт владних повноважень». Владний означає: «здатний, схильний нав’язувати свою волю, підкоряти собі; який виражає владу, волю, рішучість» (див.: Великий
тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. -К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. -С. 151). Подібно також цей термін трактується і в іншому джерелі, наприклад: «властивій -имеющий право, власть что-нибудь делать» (див.: Ожегов С. И. Словарь русского язьїка: Ок. 5700 слов / Под ред. чл.-кор. АН СССР Н. Ю. Шве-довой. – 19-е изд., испр. – М.: рус. яз., 1987. – С. 71). Натомість «повноваження» трактується як «право, надане кому-небудь для здійснення чогось; права, надані особі або підприємству органами влади» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. -С. 814). Інше джерело під повноваженнями розуміє – «це сукупність прав і обов’язків державних органів і громадських організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій. Обсяг повноважень конкретних державних органів та їх посадових осіб залежить від їх місця в ієрархічній структурі відповідних органів. За своїм характером П. державних органів розрізняються залежно від того, до якої гілки влади належить той чи ін. орган – законодавчої, виконавчої і судової. Окремо виділяються П. контрольно-наглядових органів (прокуратури, держ. інспекцій тощо). Основними формами реалізації П. держ. органами є прийняття ними нормат.-правових актів (законів, указів, постанов, розпоряджень, наказів тощо), а посад, особами здійснення орг.-розпорядчих дій. Крім держ. орг-ів, громад. організацій і посадових осіб певними П. можуть наділятися і окремі громадяни (напр. особа, уповноважена укладати цивільні угоди від імені ін. особи). Термін «повноваження» близький за своїм значенням до терміна «компетенція» (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. (Т. 5) / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – ПС. – 2003. – С. 590).
Отже, виходячи із вшцевикладеного під поняттям «суб’єкт владних повноважень» необхідно розуміти таку особу, що здатна нав’язувати волю, підкоряти собі, яка виражає владу що-небудь робити та наділена сукупністю прав і обов’язків державних органів і громадських організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій. Проте це визначення ще не повністю розкриває поняття, дане законодавством у п. 7 ст. З цього Кодексу. Це дасть нам зробити подальше розкриття складових цього поняття. З цією метою з’ясуємо поняття «орган державної влади». Таким необхідно розуміти
колегіальні та (або) одноособові органи, які наділені юридично визначеними державно-владними повноваженнями та необхідними засобами і механізмами для виконання функцій і завдань держави. Ці органи формуються шляхом виборів і створюються державою, мають відповідну внутрішню організаційну структуру. їх можна класифі­кувати за наступними критеріями: 1) за способом формування: а) виборні (Верховна Рада України, Президент України); б) призначувані (Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України, Генеральна Прокуратура України, Вища Рада Юстиції, Центральна виборча комісія, Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення, місцеві державні адміністрації тощо); 2) за територією, на яку поширюється юрисдикція, – це загальнодержавні (Верховна Рада України, Президент України, Верховний Суд України та ін.) та місцеві (локальні – РМАР Крим, місцеві державні адміністрації, місцеві суди та ін.); 3) за часом дії – це постійно діючі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України та ін.); 4) за складом – це колегіальні (Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України тощо) та одноособові (Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини); 5) за характером повноважень – це державні органи загальної компетенції (Кабінет Міністрів України) та спеціальної компетенції (Мін’юст України); 6) за поділом на гілки влади – це законодавчі (Верховна Рада України), виконавчі (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації) та судові (Верховний Суд України); 7) за функціями і правовими формами діяльності – це правотворчі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України), правозастосовні (Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві державні адміністрації), правоохоронні (МВС України, СБУ), контрольно-наглядові (генеральна прокуратура України).
Стосовно органів місцевого самоврядування слід зазначити, що це виборні та інші органи територіальних громад, наділені відповідними повноваженнями вирішувати питання місцевого значення. Вони не входять до органів державної влади. З організаційно-структурного погляду здійснення повноважень місцевого самоврядування органами державної влади і державними посадовими особами не допускається. Первинним органом місцевого самоврядування є представницький орган, а виконавчий є підзвітним і підконтрольним йому. Органи місцевого самоврядування є місцевими (сільські, селищні, міські ради).
Посадова особа органу державної влади. До них відносяться керівники і заступники керівників та їх апарату. В Україні правовий статус посадової особи визначається Законом України «Про державну службу» (1993) та іншими нормативно-правовими актами. Окрему групу серед посадових осіб становлять представники органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Натомість службова особа – це особа, яка постійно чи тимчасово здійснює функції представника влади або займає в установі пов’язану з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій. Стосовно посадової особи органів місцевого самоврядування слід зазначити, що це особа, яка працює в органі місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій та отримує зарплату за рахунок місцевого бюджету. Посадовими особами в органах місцевого самоврядування є: 1) виборні посади, на які особи вибираються територіальною громадою (сільські, селищні, міські голови); 2) виборні посади, на які особи призначаються або затверджуються відповідною радою (голови, заступники голови районної, районної в місті, обласної ради тощо); 3) посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, головою районної в місті радою, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою – це керівник секретаріату, керуючий справами.
Отже, у відповідності зі ст. 2 Закону України «Про державну службу» посадовими особами є керівники або заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативних функцій (тобто така особа наділена певними виконавчо-розпорядчими функціями, що забезпечує здійснення управлінських функцій відповідного органу, реалізує компетенцію органу і здійснює управління людьми).
В окремих випадках суб’єктами владних повноважень може бути інший суб’єкт дри здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих функцій.
Підводячи підсумок даному аналізу можна дати визначення суб’єкта владних повноважень: «ним є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, які здатні нав’язувати волю, підкоряти собі; який виражає владу що- небудь робити та наділений сукупністю прав і обов’язків державних органів і громадських організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій». Отже, поняття «суб’єкт владних повноважень» визначено у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України – це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінська функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб’єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. У випадку якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює зазначених владних управлінських функцій (щодо іншого суб’єкта, який є учасником спору), то такий суб’єкт не знаходиться «при здійсненні управлінських функцій», та не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України необхідних ознак суб’єкта владних повноважень. Виходячи з вищезазначеного критерію, можна виокремити певні категорії справ, розгляд яких відповідно до статей 1,4,17 Кодексу адміністративного судочинства України має здійснюватись у порядку адміністративного судочинства: а) спори осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, у яких такий суб’єкт своїми владними рішеннями чи діями зобов’язує цих осіб вчиняти певні дії, утримуватись від вчинення певних дій, нести відповідальність. При цьому особи згідно з нормами чинного законодавства України зобов’язані виконувати такі владні рішення чи вимоги суб’єкта владних повноважень; б) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів (див.: Інформаційний лист Верховного Суду України від 26.12.2005 р. № 3.2. – 2005).
8. У відповідності з п. 8 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України дається поняття «позивач», як особи, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб’єкт владних повноважень, на виконання повно­важень якого подана позовна заява до адміністративного суду. Пункт 8 коментованої статті дає визначення поняття «позивач», яке в загальних рисах відповідає усталеному розумінню його як особи, яка звертається за захистом порушеного права. Проте щоб дати роз’яснення цього поняття, потрібно зрозуміти його суть, виходячи: з його складових. Цими складовими, виходячи з припису законодавця, є «особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду», «адміністративний позов», «суб’єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов». Спочатку зупинимося на з’ясуванні поняття «адміністративний позов ». З цією метою звернемося до поняття « позов ». Загальне поняття позову дається в Дигестах: ШЬіі аііисі езі асїіо £иат іиз, £иосІ зіЬі гїеЬеа1діг,іиа!ісіорег8е§епсіі(В. 44. 7. 51; 1.4.6. рг.). Позов є не що інше, як право особи добитися судовим порядком належну йому вимогу.
Отже, Асїіо (позов) – це юридичний акт, що вчиняється особою (асїог – позивачем) з метою отримання в суді очікуваного сприятливого рішення. Римські юристи розглядали будь-яке юридичне питання перш за все з позиції наявності позовного захисту (асіїопеп паЬеге, асііопеш сіаге) і лише потім права (зиз). Необхідно зазначити, що сучасне визначення позову подібне тому стародавньому, яке ми озвучили. Так, під позовом розуміють позовну вимогу – адміністра­тивно-процесуальний засіб, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду і порушення його діяльності з метою захисту прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Іншими словами, це вимога позивача до відповідача (див. більш повно про це в п. б ст. З цього Кодексу). Стосовно складової дії позивача, а саме адміністра­тивного позову, то ми його вже визначили. Така ж складова, яка необхідна для з’ясування поняття «позивач», є «суб’єкт владних повноважень», на виконання повноважень якого подано позов. Суб’єктом таких владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (див. більш повно це питання в коментарі до п. 7 ст. З цього Кодексу).
Необхідно зазначити, що ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом. Таким чином, в адміністративному процесі трактування поняття «поняття» має свої особливості. Вони полягають в тому, що Кодекс адміністра­тивного судочинства України фактично розрізняє два види позивачів: 1) це може бути особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду; 2) позивачем також може бути суб’єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана заява. Враховуючи зазначене необхідно констатувати, що позивачем в адміністративній справі можуть бути: 1) громадяни України, іноземці чи особи без громадянства (фізичні особи); 2) підприємства, установи, організації (юридичні особи), що не є суб’єктами владних повноважень; 3) органи державної влади, інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи, інші суб’єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (суб’єкти владних повноважень). Необхідно ще раз зазначити для повного розуміння коментованого пункту указаної статті, що позивач – одна із сторін у адміністративному процесі, особа, на захист суб’єктивних прав і охоронюваних інтересів якої порушується справа адміністративної юрисдикції (адміністративна справа) щодо публічно-правового спору. Правовий статус позивача регулюється ст.ст. 49, 50, 51 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, ст. 49 цього Кодексу визначає права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі: 1) особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права і обов’язки; 2) особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов’язки; 3) особи, які беруть участь у справі, мають право: а) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; б) знайомитися з матеріалами справи; в) заявляти клопотання і відводи; г) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; д) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; ж) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; з) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; и) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них; й) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; к) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів; л) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом; 4) особи, які беруть участь у справі, можуть за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.
Крім того, в ст. 50 цього Кодексу зазначається, що позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень.
Позивачем у спорах публічно-правового характеру може виступати як фізична, так і юридична особа. Крім того, позивачем в одній справі можуть виступати дві й більше особи внаслідок спільного пред’явлення позову. Виникнення співучасті в адміністративному позові зумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру, у зв’язку з чим вона поділяється на обов’язкову і факультативну. Обов’язкова співучасть може бути тоді, коли права позивача у справі не можна визначити без установлення прав інших суб’єктів спірних відносин, які можуть пред’явити позов на захист їх порушених прав та інтересів. Факультативна співучасть настає з обставин процесуального характеру з метою економії процесуальних засобів. Співпозивачі користуються рівними процесуальними правами. Відносини між ними будуються на основі автономії – кожний позивач виступає в справі адміністративної юрисдикції самостійно. Але процесуальна діяльність одних співпозивачів може призвести до певних правових наслідків для інших та затримати розвиток розгляду адміністративної справи. Співпозивачі можуть доручити вести справу одному з-поміж себе та приєднатися до апеляції і касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають. Процесуальна співучасть позивачів в адміністративному процесі настає тільки за їх ініціативою.
Трапляються випадки, коли в адміністративній справі виступає не належний позивач. У відповідності зі ст. 52 Кодексу адміністративного судочинства України суд першої інстанції, встановивши, що за адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем абр відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи.
Якщо ж позивач не згоден на його заміну іншою особою, то ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу.
Заміна позивача іншою особою в процесі провадження в адміністративній справі можлива також тоді, коли його права у спірних правовідносинах переходять до інших осіб, тобто при настанні процесуального наступництва.
У відповідності зі ст. 55 цього Кодексу в разі набуття або заміни сторони у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої сторони правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього в такій мірі, у якій вони були б обов’язкові для особи, яку він замінив. Отже, процесуальні правонаступники набувають усіх нереалізованих прав попередника на час вступу до адміністративної справи.
Суб’єкт владних повноважень може бути позивачем до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об’єднань, юридичних осіб, які не є суб’єктами владних повноважень стосовно наступних питань: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо). Наведений перелік не є вичерпним – у законодавстві можуть бути встановлені інші аналогічні випадки.
9. У відповідності з п. 9 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України дається поняття «відповідача» як суб’єкта владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інших осіб, до яких звернена вимога позивача. Зазначене поняття «відповідач* потребує детального аналізу та коментування. З цією метою звернемося до складових цього поняття, щоб дати достатньо повне його пояснення. Такими складовими поняття «відповідач» є: «відповідач як суб’єкт владних повноважень», «відповідач як інші особи, до яких звернена вимога позивача». Для більш глибокого розуміння становища відповідача зазначимо, що ще в Римському приватному праві стосовно позовних вимог існував захист і заперечення з боку відповідача. Це не виключало того, що заявлені вимоги в позові відповідач міг визнати. У випадку визнання відповідачем вимог позивача рішення могло відбутися уже в першій стадії провадження (іп іиге). Проте якщо відповідач не визнавав позову, він міг направити оспорювання проти його підстав. Відповідач міг також заперечувати факти, на яких позивач обґрунтував свій позов, або наводити факти, що виключають присудження, навіть в тому випадку, якщо факти, що обґрунтовували позов, були правильними. Подібно вказаному, ці питання властиві й відповідачеві за чинним Кодексом адміністративного судочинства України. Тлумачні словники трактують термін «відповідач» наступним чином: 1) Відповідач – це «той, кого притягують до суду» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 136); 2) «Ответчик а., м. 1. Лицо, которому пред/ьявлен судебньїй иск; противоп. истцу. 2. Тот, кто несет ответственность (разг.)…» (див.: ОжеговС. И. Словарь русского язьїка. -М.: Рус. яз., 1987. -С. 377).
Стосовно такої складової поняття «відповідач» як «відповідач як суб’єкт владних повноважень» то необхідно акцентувати увагу на тому, що таким є: орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Під таким відповідачем як орган державної влади є орган Законодавчої і виконавчої влади (більш детально про це див. коментар до п. 7 ст. З цього Кодексу). Щодо такого відповідача, як «посадова» та «службова особи», то законодавець в їх трактуванні не має єдності. Зокрема, у відповідності зі ст. 2 Закону України «Про державну службу» посадовими особами є керівники або заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами України та іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консуль-тативно-дорадчих функцій. Натомість такий відповідач, як службова особа – це така особа, яка нормативними актами наділена спеціальними повноваженнями і є представником адміністративної влади, а тому їх дії породжують юридичні наслідки для фізичних та юридичних осіб, які не перебувають з ними у службово-правових відносинах. Таким чином, тут йдеться про представників влади. Ці ж положення такого відповідача стосуються, якщо ця особа є відповідачем і органів місцевого самоврядування.
Крім того, слід зазначити, що друга складова поняття «позивач» -це інші особи, до яких звернена вимога позивача, має трактуватися так, що це можуть бути: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи. Всі ці особи не є суб’єктами владних повноважень. Проте вони можуть бути відповіда­чами за позовами суб’єкта владних повноважень стосовно наступних спорів: 1) про тимчасову заборону (ліквідацію) об’єднання громадян;
2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо). Наведений перелік не є вичерпним. Отже, відповідач – сторона у адміністративному судо­чинстві, якій пред’явлено позов. Таким чином, відповідачем є особа, яка, на думку позивача, порушила його право, свободу чи інтерес і повинна усунути це порушення чи компенсувати шкоду. Його відносини з позивачем визначаються принципом рівноправності -рівних процесуальних можливостей. Необхідно зазначити, що відповідачами можуть бути також засоби масової інформації, підприємства, установи, організації, їхні посадові та службові особи, творчі працівники засобів масової інформації, кандидати, їхні довірені особи, партії (блоки), місцеві організації партій (блоки місцевих організацій партій), їхні посадові особи та уповноважені особи, ініціативні групи референдуму, офіційні спостерігачі від суб’єктів виборчого процесу у справах щодо оскарження їхніх дій або бездіяль­ності, що порушують законодавство про вибори чи референдум.
Фізична чи юридична особа (позивач в адміністративній справі) може бути одночасно відповідачем разом із суб’єктом владних повноважень за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.
Крім прав та обов’язків, визначених ст. 49 цього Кодексу, відповідач має право визнати адміністративний позов повністю або частково, подавати заперечення проти адміністративного позову (ст. 50 КАС). Також, відповідач може досягти примирення з позивачем, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі. Якщо відповідач визнає адміністративний позов або умови примирення з позивачем, але якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси, то суд їх не приймає.
При пред’явленні позову до кількох відповідачів в одній і тій самій адміністративній справі виникає процесуальна співучасть. Обов’язкова співучасть відповідачів має місце тоді, коли обов’язки відповідача в справі не можна визначити без установлення прав та обов’язків усіх інших відповідачів у адміністративній справі.
3) У відповідності зі ст. 49 цього Кодексу відповідач як сторона, яка бере участь у справі, має: 1) рівні процесуальні права і обов’язки; 2) зобов’язана добросовісно користуватися належними їм процесуаль­ними правами і неухильно виконувати процесуальні обов’язки; знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові
рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів;
4) знайомитися з матеріалами справи; 5) заявляти клопотання і
відводи; 6) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;
7) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; 8) висловлю­
вати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи,
задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам,
експертам, спеціалістам, перекладачам; 9) подавати заперечення проти
клопотань, доводів і міркувань інших осіб; 10) знайомитися з
технічним записом та журналом судового засідання і подавати
письмові зауваження до них; 11) робити із матеріалів справи виписки,
знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;
12) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх
інтересів; 13) користуватися іншими процесуальними правами,
наданими їм цим Кодексом; 14) додатково за власний рахунок
замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.
Крім того, позивач наділений і іншими правами та обов’язками, передбаченими Кодексом адміністративного судочинства України,
10. У відповідності з п. 10 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України дається поняття «письмове провадження» як розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляцій­ної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом.
Для коментування поняття «письмове провадження» необхідно звернутися до пояснення термінів «письмовий» та «провадження». Так, письмовий – означає «виражений графічними знаками; написа­ний; записаний на підтвердження знань з певної галузі» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 759). Натомість провадження- це дія за значенням провадити (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. – К-; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 962), а провадити -синонім проводити (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 962). Проводити означає здійснювати, робити і т, ін. що-небудь (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови/Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. ~К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003.-С. 964).
Крім того, поняття «письмове провадження» пояснюється через складові цього поняття, які мають місце в п. 10 ст. З цього Кодексу, зокрема, «розгляд і вирішення адміністративної справи» (в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів) «у випадках, встановлених цим Кодексом». В означеному аспекті розглянемо таку складову досліджуваного поняття, як «розгляд і вирішення адміністративної справи». Главою третьою Кодексу адміністративного судочинства України передбачені процесуальні положення щодо розгляду адміністративної справи. У відповідності з ч. 1 ст. 122 цього Кодексу передбачено, що розгляд справи починається з відкриття провадження у справі. Така справа має бути розглянута протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі. У відповідності з ч.ч. 2 та 3 ст. 122 цього Кодексу розгляд адміністративної справи судом будь-якої інстанції може бути проведено в формі усного або письмового провадження. Усне провадження – це судовий розгляд адміністративної справи, який здійснюється в судовому засіданні з викликом осіб, які беруть участь у справі після закінчення підготовчого провадження (ч. 2 ст. 122 цього Кодексу). Отже, при усному провадженні в судовому засіданні заслуховуються сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Тобто це дає нам переконливо стверджувати, що судове засідання є зовнішньою формою судового розгляду адміністративної справи (усне провадження). Проте для спрощення розгляду адміністративної справи, для зменшення судових витрат, коли немає необхідності заслуховувати осіб, які беруть участь у справі, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість письмового провадження. Це може мати місце. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі. Крім того, суд апеляційної інстанції може розглянути справу порядку письмового провадження, якщо всі особи, які беруть участь у справі, заявили клопотання про вирішення справи за їх відсутності (ч. 1 ст. 197 цього Кодексу).
Під час підготовки справи до апеляційного розгляду у відповідності з п. 7 ст. 190 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач протягом 10 днів після відкриття апеляційного провадження вирішує питання, серед інших, про можливість письмового проваджен­ня в суді апеляційної інстанції.
Як свідчить аналіз судової практики зі справ даної категорії, що в першій інстанції у цьому порядку письмового провадження суди
розглядали прості справи, до змагальних документів (позовів та заперечень на позови) від сторін і письмових доказів достатньо для ухвалення рішення за суттю. В апеляційній інстанції, як правило в порядку письмового провадження, розглядалися адміністративні справи, якщо рішення суду першої інстанції були оскаржені лише з мотивів неправильного застосування норм матеріального права і порушення процесуального законодавства і потреби у повторному дослідженні доказів та дослідження нових доказів немає. Проте все вищезазначене на виключає усного провадження як в суді першої, так і апеляційної інстанції, якщо суду необхідно посилити доказову базу чи уточнити обставини з допомогою пояснення чи показання учасників адміністративного процесу.
В тому випадку, коли справа в суді першої або апеляційної інстанції розглядалася в порядку письмового провадження, то копія рішення як суду першої, так і апеляційної інстанції надсилається особам, які беруть участь у справі, протягом трьох днів з моменту підписання постанови або ухвали суду апеляційної інстанції (ст. 197 цього Кодексу), а суду першої інстанції – невідкладно надсилається особам, якщо вони не були в суді під час проголошення судового рішення.
У відповідності з п. 4 ст. 215 цього Кодексу суддя-доповідач протягом 10 днів після відкриття касаційного провадження вирішує питання про можливість письмового провадження з адміністративної справи в суді касаційної інстанції.
У суді касаційної інстанції діє інше правило, а саме: суд може розглянути адміністративну справу в порядку письмового проваджен­ня, якщо жодна з осіб, які беруть участь у справі, не заявила клопотання про вирішення справи за її участю в судовому засіданні (ч. 1 ст. 222 цього Кодексу). Це пояснюється тим, що в касаційній інстанції докази не досліджуються, тому заслуховувати осіб потреби не має. Але в адміністративному судочинстві особа не позбавлена права брати участь при розгляді такої справи в касаційній інстанції, проте, для реалізації такого права вона має заявити про це клопотання. Таке ж правило діє і при перегляді судових рішень за нововиявленими обставинами судових рішень Верховним Судом України за винятко­вими обставинами.
Якщо справа була розглянута в порядку письмового провадження, то копія постанови або ухвали суду касаційної інстанції надсилається особам, які беруть участь у справі, протягом трьох днів з моменту підписання постанови або ухвали суду касаційної інстанції. Цей порядок стосується і нововиявлених обставин.
В чинному Кодексі нічого не зазначається про те, як має фіксуватися розгляд справи в порядку письмового провадження. Глава 4. «Фіксу­вання судового засідання» стосується лише судового засідання. Вважається, що суддя досліджує змагальні документи та інші матеріали, докази і виносить на підставі них рішення.
Таким чином, на підставі викладеного під поняттям «письмове провадження» потрібно розуміти розгляд і вирішення адміністративної справи в судах першої, апеляційної чи касаційної інстанціях, а також у Верховному Суді України за нововиявленими обставинами, в порядку виключного провадження, коли особи, які беруть участь у справі, не заявили клопотання про розгляд справи за їх участю, без виклику осіб, які беруть участь у справі.
11. Відповідно з п. 11 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України дається поняття «розумний строк» – це найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушення прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.
З метою з’ясування поняття «розумний строк» необхідно проаналі­зувати складові цього поняття, а саме «найкоротший строк» (розгляд і вирішення адміністративної справи) «строк, достатній для надання своєчасного судового захисту». Перш за все звернемося до терміну «найкоротший строк». Цього терміну в тлумачних словниках немає. Проте можна з метою з’ясування терміну «найкоротший» звернутися до терміну «короткий», який є прикметником, а отже, слово «найкоротший » походить від слова « короткий» і є свого роду формою слова короткий, а отже, найкоротший – це такий, який спливає дуже швидко, якщо це стосується часу. Стосовно такого поняття, як «строк, достатній для надання своєчасного захисту», то з нього потрібно уяснити такий термін як «достатній», який означає «відповідає яким-небудь потребам; обґрунтований належною мірою…» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 243). Виходячи з положення закону (п. 11 ст. З цього Кодексу) цей строк відноситься до розгляду і вирішення справ. Це викликає необхідність звернення до глави третьої «Судовий розгляд справи». Так, ч. 1 ст. 122 цього Кодексу акцентує увагу на розумний строк розгляду і вирішення справи, але не більш двох місяців з дня відкриття провадження у справі, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Це інше знайшло місце в ч. 7 ст. 124 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, якщо оскарже­ний нормативно-правовий акт і відкрито провадження, то воно відбувається в розумний строк, але не пізніше одного місяця з дня оскарження. Суд може продовжити таке провадження з врахуванням особливостей розгляду справи ухвалою, але не більше як на один місяць (п. 7 ст. 171 цього Кодексу). Стосовно ж позову про скасування реєстрації кандидата на пост Президента України, то суд вирішує адміністративну справу в триденний строк після надходження позовної заяви. Крім того, адміністративна справа за позовною заявою народного депутата України вирішується протягом семи днів після відкриття провадження у справі (ч. 2 ст. 180 цього Кодексу). Також адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі (ч. 5 ст. 181 цього Кодексу). Необхідно зазначити, що адміністративна справа про обмеження права на мирні зібрання вирішується судом протягом трьох днів після відкриття провадження, а в разі відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів – невідкладно (ч. 4 ст. 182 цього Кодексу). Адміністративна справа про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання вирішується судом протягом трьох днів після відкриття провадження, а в разі відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідного заходу або в день їх проведення – невідкладно. Звичайно, що поняття «розумний строк* носить оціночний характер, а це означає, що його визначають в залежності від розгляду тієї чи іншої конкретної адміністративної справи (виходячи з конкретних обставин справи). Рішенням Конституційного Суду України від ЗО січня 2003 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України стосовно відповідності Конституції України положень ч. 3 ст. 120,4. 6 ст. 234, ч. Зет. 236 КПК України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора), тлумачиться також поняття «розумний строк досудового слідства». У цьому рішенні Конституційного суду зазначається, що поняття «розумний строк досудового слідства» є оціночним, тобто таким, що визначається у кожному окремому випадку з огляду на сукупність усіх обставин вчинення і розслідування злочину. Ст.ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод досудове слідство повинно бути закінчено у кожній справі без порушення права на справедливий судовий розгляд і права на ефективний засіб захисту.
Отже, визначення розумного строку залежить від багатьох факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількість осіб, що беруть участь у справі, необхідність проведення експертиз та отримання висновків тощо.
Таким чином, під поняттям «розумний строк» необхідно розуміти найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній (обґрунтований належною мірою) для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах і залежить від багатьох факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількості осіб, що беруть участь у справі, необхідності проведення експертизи та отримання висновків тощо.
12. У відповідності з п. 12 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України дається поняття «постанови» як письмового рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного позову. Цим пунктом дається визначення поняття «постанова» та з’ясовується процесуальне значення такого документа. Виходячи зі змісту положень п. 12 ст. З цього Кодексу постановою є рішення адміністративного суду, яким вирішуються вимоги адміністративного позову за суттю. Вона усуває публічно-правовий спір. Це положення закону має свої витоки ще в римському приватному праві. В той час, коли у судді склалося ясне уявлення за суттю справи і він не сумнівався в істинності приведених фактів сторонами, то він оголошував їм своє рішення (оріпіо або іпйісаіит). Зміст судового рішення повинен був повністю відповідати матеріалам поданої позовної заяви, згідно використаній 1е£І8 асііо (див.: Гарсиа Гарридо М.Х. Римское частное право: Казусьі, иски, институтьі. – М.: Статут, 2005. – С. 175). Таким чином, виходячи з означеного, необхідно констатувати, що постанова адміністративного суду – це рішення суду, яким суд вирішує вимоги адміністративного позову або заперечення щодо таких вимог по суті і таке рішення усуває публічно-правовий спір. На відміну від постанови адміністративного СУДУ ухвали цього суду вирішують процесуальні питання. На підтвердження нашої позиції ми звернемося до ст. 158 цього Кодексу, яка передбачає два види судових рішень. Згідно з ч. 1 ст. 158 цього Кодексу зазначається, що судове рішення, яким вирішує спір по суті, викладається у формі постанови. У відповідності зі ст. 159 цього Кодексу судове рішення (в нашому випадку – постанова) повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення (постанова), ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення (постанова), ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
До постанови адміністративного суду висуваються чинним законо­давством певні вимоги. Загальними вимогами можна вважати:
1) правосудність (тобто законність і обґрунтованість) постанови;
2) повноту; 3) зрозумілість; 4) безумовність та безальтернативність.
Розглянемо та прокоментуємо ці вимоги. Так, правосудність- це
основна якісна вимога до судової постанови, порушення якої є
підставою для скасування чи зміни судової постанови судом вищої
інстанції. Цей термін означає «справедливий» (див.: Великий
тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред.
В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 917). Отже, це
означає, що постанова адміністративного суду має бути справедлива,
а саме ґрунтуватися на підставі об’єктивних фактів, позбавлена
упередження, заснована на правильному об’єктивному ставленні до
вимог і заперечень сторін при розгляді адміністративної справи,
ґрунтується на законних фактичних даних, які достатньо підтвердже­
ні, обґрунтовані. Отже, правосудність поєднує в собі дві вимоги-
законність та обґрунтованість (ст. 159 цього Кодексу). Виходячи з цих
законодавчих положень необхідно констатувати, що постанова
адміністративного суду по конкретній адміністративній справі є
законною, якщо вона ухвалена судом відповідно до норм матеріального
права з дотриманням норм процесуального права. При цьому закон­
ність необхідно трактувати не суто формально – як дотримання вимог
закону, а у більш широкому значенні – у світлі верховенства права.
Обґрунтованою є судова постанова, якщо вона ухвалена судом на
підставі обставин в адміністративній справі, які повно і всебічно
з’ясовані на основі доказів, що були досліджені судом. Щодо другої
вимоги, яка ставиться до постанови адміністративного суду, а саме її
повноти, то необхідно зазначити, що термін, яким ця вимога
позначається, означає «вичерпна достатність, повний склад, необхідна
кількість чого-небудь. Насиченість, змістовність» (див.: Великий
тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред.
В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 812). Отже, повнота

судової постанови – це не що інше, як вичерпна достатність, насиче­ність та змістовність (багата за змістом) такого рішення адміністра­тивного суду. Таким чином, повнота судової постанови означає те, що суд повинен дати вичерпну відповідь на кожне передане на його вирішення правове питання, тобто вимогу адміністративного позову. Неповнота судової постанови може бути усунута судом, який його ухвалив, через ухвалення додаткового судового рішення (ст. 168 цього Кодексу), але за умови, що досліджені судом докази дають можливість ухвалити таке рішення. В іншому разі – неповноту судової постанови може усунути суд вищої інстанції в разі її оскарження.
Стосовно такої вимоги до постанови адміністративного суду, як «зрозумілість», то необхідно зазначити, що термін, яким позначена ця вимога, означає: «доступний для сприймання, ясний, дохідливий; який має підставу, закономірний» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. -К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 386). Отже, така вимога як зрозумілість полягає в тому, що висновки суду в постанові адміністративного суду повинні прямо випливати із мотивації, а також бути чіткими, тобто не допускати неоднозначного трактування. Незрозумілість судової постанови може бути усунуто судом, що її ухвалив, постановлянням ухвали про роз’яснення судової постанови (ст. 170 цього Кодексу). При цьому недопустимо змінювати зміст судової постанови по суті. Описки (технічні або філологічні помилки) та очевидні арифметичні помилки у судовій постанові також можуть бути виправлені судом, що її ухвалив (ст. 169 цього Кодексу). Така вимога як безумовність постанови адміністративного суду термінологічно означає: «нічим не обмежений; беззастережний… незаперечний, безсумнівний». Отже, безумовність постанови є ніщо інше, як нічим не обмежене, беззастережне, незаперечне, безсумнівне рішення адміністративного суду. Таким чином, така вимога до постанови адміністративного суду як безумовність означає, що виконання судової постанови не може бути поставлено судом у залежність від якоїсь умови – настання події, вчинення яких-небудь дій тощо. Безальтернативність вимагає від суду формулювати свій присуд так, щоб його можна було виконати лише в один спосіб. Тобто виконавець судової постанови не повинен мати можливості обирати один зі способів виконання судової постанови на власний розсуд.
Виходячи із ст. 160 цього Кодексу встановлений порядок ухвалення судових рішень та їх форма. Відповідно до ч. 1 цієї статті суд приймає постанову іменем України негайно після закінчення судового розгляду.
Згідно із ч. 5 ст. 124 Конституції України та ч. 1 ст. 11 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІЇ «Про судоустрій України» (далі – Закон № 3018-Ш) судове рішення ухвалюється іменем України, завдякичому воно сприймається як воля держави, а вирок, зокрема, визнається засудженим як правова оцінка державою його діяння. Бланк, на якому виготовлено судове рішення, обов’язково має містити державну символіку України, тобто герб, і напис «іменем України». Відсутність бланків судових рішень, що відповідають чинному законодавству, та недостатнє забезпечення ними судів призводить до неоднакового оформлення цих документів. Зокрема, постанови про закриття справ у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності нерідко складаються у довільній формі на самостійно розроблених судами бланках без державної символіки.
У чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП) немає статті, в якій було б передбачено ухвалення судами іменем України постанов у справах про адміністративні правопорушення. Однак виходячи зі змісту конституційної норми (ч. 5 ст. 124)тач. 1ст. 11 Закону №3018-111 судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Отже, в таких випадках суди повинні враховувати принцип дії верховенства права та виносити постанови від імені України, що й передбачено у проекті нового Кодексу (див.: «Про якість складання й оформлення судових рішень у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення» // Узагальнення Верховного Суду України від 01.08.2004 р.).
Постанова приймається, складається і підписується в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу. У виняткових випадках залежно від складності справи складання постанови у повному обсязі може бути відкладено на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи. При цьому вступна та резолютивна частини постанови підписуються всім складом суду, проголошуються в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи, і приєднується до справи.
Ст. 161 цього Кодексу окреслені питання, які вирішує суд при прийнятті постанови. Так, під час прийняття постанови суд вирішує: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку звернення до суду тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку
правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави допустити негайне виконання постанови; 7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення адміністративного позову.
У відповідності зі ст. 162 коментованого Кодексу передбачені повноваження суду при вирішення справи. Так, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб’єкта владних повно­важень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов’язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов’язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень. Крім того, суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.
Ст. 163 чинного Кодексу передбачений зміст постанови. Так, постанова складається з: 1) вступної частини із зазначенням: дати, часу та місця її прийняття; найменування адміністративного суду, прізвищ та ініціалів судді (суддів) і секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; предмета адміністративного позову; 2) описової частини із зазначенням: короткого змісту позовних вимог і позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом; 3) мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався; 4) резолютивної частини із зазначенням: а) висновку суду про задоволення адміністративного позову або про відмову в його задоволенні повністю чи
частково; б) висновку суду по суті вимог; в) розподілу судових витрат; г) інших правових наслідків ухваленого рішення; д) строку і порядку набрання постановою законної сили та її оскарження.
Ст. 164 цього Кодексу передбачені положення постанови щодо частини позовних вимог. Так, суд до закінчення судового розгляду справи може прийняти постанову щодо частини позовних вимог за клопотанням особи, яка бере участь у справі, якщо з’ясовані судом обставини дають можливість без шкоди для справи вирішити частину позовних вимог. Слід зазначити, що постанова щодо частини позовних вимог може бути оскаржена у загальному порядку.
Судове рішення (постанова) проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої кімнати. Головуючий у судовому засіданні роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Особи, які беруть участь у справі, можуть отримати в суді копію постанови. Копія постанови не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається особі, яка бере участь у справі, але не була присутня в судовому засіданні. Якщо копія постанови надіслана представникові, то вважається, що вона надіслана й особі, яку вона представляє.
Ст. 168 цього Кодексу передбачене додаткове судове рішення (постанова). Так, суд що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи прийняти додаткову постанову чи постановити додаткову ухвалу у випадках, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати.
Питання про ухвалення додаткового судового рішення може бути заявлено до закінчення строку на виконання судового рішення. Суд ухвалює додаткове судове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду питання. Натомість про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.
Додаткове судове рішення або ухвала суду про відмову в ухваленні додаткового судового рішення можуть бути оскаржені.
Різновидами постанов можна назвати: 1) постанову суду першої інстанції – через неї суд вирішує вимоги адміністративного позову; 2) постанову суду апеляційної інстанції – через неї суд вирішує одночасно вимоги апеляційної скарги і вимоги адміністративного
позову; 3) постанову суду касаційної інстанції – через неї суд вирішує одночасно вимоги касаційної скарги і вимоги адміністративного позову; 4) постанову Верховного Суду України – через неї суд вирішує вимоги скарги за винятковими обставинами, а також може вирішувати вимоги адміністративного позову; 5) постанову щодо частини позовних вимог – її суд приймає до закінчення судового розгляду справи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, якщо обставини, які з’ясував суд, дають можливість без шкоди для справи вирішити частину позовних вимог; 6) додаткову постанову – її суд приймає, якщо у його постанові внаслідок недогляду було вирішено не всі вимоги адміністративного позову, щодо яких було досліджено докази, або не встановлено способу виконання судового рішення, або не вирішено питання про судові витрати.
Постанова щодо частини позовних вимог (ст. 164 цього Кодексу) -новий для процесуального законодавства України різновид судового рішення. Його передбачено для того, щоб пришвидшити надання судового захисту правам, свободам чи інтересам особи, що були порушені. Якщо докази, що досліджені судом, дають можливість вирішити частину позовних вимог (наприклад, вимогу про скасування незаконного акта), то суд за клопотанням особи, яка бере участь у справі, може прийняти стосовно цих вимог постанову і продовжити розгляд справи щодо інших вимог (наприклад, про відшкодування завданої цим актом шкоди). Так само постанову може бути прийнято щодо частини позовних вимог, які визнав відповідач і це визнання прийнято судом, а щодо позовних вимог, які відповідач не визнав, то справу у цій частині необхідно розглядати за суттю. Постанова щодо частини позовних вимог набирає законної сили і може бути оскаржена за загальними правилами набрання постановою законної сили та її оскарження.
13. П. 13 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України дається поняття ухвали як письмового або усного рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанції також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги. Отже, ухвала- письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання. Тобто, це акт застосування судом норм Кодексу
адміністративного судочинства, спрямований на вирішення окремих, насамперед, процесуальних питань, що виникли у процесі розгляду справ, що стосуються публічно-правових спорів. Ухвали, що набули законної сили, є обов’язковими для всіх державних і громадських установ, підприємств та організацій, посадових та службових осіб і громадян та підлягають виконанню на всій території України. Необхідно також констатувати те, що ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги. Судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали.
У відповідності з ч. 4 ст. 160 цього Кодексу окремим документом викладаються ухвали з питань: 1) залишення позовної заяви без руху; 2) повернення позовної заяви; 3) відкриття провадження в адміністративній справі; 4) об’єднання та роз’єднання справ; 5) забезпечення доказів; 6) визначення розміру судових витрат; 7) продовження та поновлення процесуальних строків; 8) передачі адміністративної справи до іншого адміністративного суду; 9) забезпечення адміністративного позову; 10) призначення експертизи; 11) виправлення описок і очевидних арифметичних помилок; 12) відмови в ухваленні додаткового судового рішення; 13) роз’яснення постанови; 14) зупинення провадження у справі; 15) закриття провадження у справі; 16) залишення позовної заяви без розгляду; 17) інших питань, які вирішуються поза судовим розглядом. Також окремим документом можуть викладатися також ухвали з інших питань, які вирішуються під час судового розгляду. Ухвали, які викладаються окремим документом, постановляються в нарадчій кімнаті та підписуються складом суду, який розглядає справу. Ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, заносяться секретарем судового засідання у журнал судового засідання. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, проголошуються негайно після їх постановлення.
Зміст ухвали. Ухвала, що викладається окремим документом, складається з: 1) вступної частини із зазначенням: дати і місця її постановлення; найменування адміністративного суду, прізвища та ініціалів судді (суддів); імен (найменувань) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; 2) описової частини із зазначенням суті клопотання та імені (найменування) особи, що його заявила, чи іншого питання, що вирішується ухвалою; 3) мотивувальної частини із
зазначенням мотивів, з яких суд дійшов до висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу; 4) резолютивної частини із зазначенням:
а) висновків суду; б) строку і порядку набрання ухвалою законної сили; в) порядку оскарження ухвали.
В ухвалі, яку суд постановляє без виходу до нарадчої кімнати, оголошуються висновок суду та мотиви, з яких суд дійшов такого висновку.
Окремі ухвали суду. Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб’єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. Про вжиті заходи суд повідомляється не пізніше одного місяця після надходжен­ня окремої ухвали. У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними. Окрема ухвала може бути оскаржена особами, інтересів яких вона стосується.
Роз’яснення судового рішення. Якщо судове рішення є незрозумі­лим, суд, який його ухвалив, за заявою осіб, які беруть участь у справі, або державного виконавця ухвалою роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Подання заяви про роз’яснення судового рішення допускається, якщо воно ще не виконано або не закінчився строк, протягом якого судове рішення може бути подане для примусового виконання. Суд розглядає заяву про роз’яснення судового рішення протягом десяти днів із повідомленням заявника (особи, яка бере участь у справі, державного виконавця, які звернулися із заявою про роз’яснення судового рішення) та осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розглядові заяви про роз’яснення рішення. Подання заяви про роз’яснення судового рішення зупиняє перебіг строку, протягом якого судове рішення може бути подане для примусового виконання. Копія ухвали про роз’яснення судового рішення не пізніше наступного дня після її постановлення надсилається особам, які беруть участь у справі, а також заявнику, які не були присутні у судовому засіданні. Ухвалу про роз’яснення судового рішення або відмову у його роз’ясненні може бути оскаржено.
Різновидами ухвал є: 1) ухвала суду будь-якої інстанції – через неї суд вирішує поточні питання процесуального характеру стосовно
прийнятності заяви чи скарги, суті заявленого клопотання, вчинення процесуальної дії з ініціативи суду тощо; 2) ухвала суду апеляційної інстанції – через неї суд вирішує лише вимоги апеляційної скарги, але не вимоги адміністративного позову; 3) ухвала суду касаційної інстанції – через неї суд вирішує лише вимоги касаційної скарги, але не вимоги адміністративного позову; 4) додаткова ухвала – її постановляє суд, якщо у його ухвалі внаслідок недогляду було вирішено не всі клопотання, щодо яких були досліджені докази, або не встановлено способу виконання ухвали, або не вирішено питання про судові витрати; 5) окрема ухвала- її спрямовано на усунення порушень, з приводу яких особи, які беруть участь у справі, не заявляли вимог, а також на усунення причин і умов, що сприяли цим порушенням.
До ухвали адміністративного суду чинним законодавством висуваються певні вимоги: 1) правосудність ухвали; 2) повнота ухвали; 3) зрозумілість ухвали; 4) безумовність та безальтернативність ухвали. Під правосудністю ухвали необхідно розуміти її законність та обґрунтованість. Стосовно повноти (такої вимоги) ухвали, то це означає, що суд у такій ухвалі повинен дати вичерпну відповідь на кожне передане на його вирішення процесуальне питання. Стосовного такої вимоги до ухвали адміністративного суду, як «зрозумілість» випливає, що висновки суду в ухвалі повинні прямо випливати із мотивації, а також бути чіткими, тобто не допускати неоднозначності трактування. Така вимога як безумовність положень ухвали означає, що виконання судової ухвали не може бути поставлене судом від якоїсь умови. Безальтернативність вимагає від суду формулювати свій присуд так, щоб його можна було виконати лише в один спосіб.
14. У відповідності з п. 14 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України дається поняття «адміністративний договір» як дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Отже, адміністративний договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну чи припинення відповідних прав і обов’ язків. У цьому контексті необхідно зазначити, що з розвитком демократичних засад адміністративне право дедалі більше використовує певні положення права приватного. Це пов’язане насамперед з необхідністю збагачення відносин панування-підпорядкування такими формами, які мають у своїй основі свободу поведінки суб’єктів. У зв’язку з цим в адміністративному праві формується інститут адміністративного договору. Таким чином, укладання адміністративних договорів (угод), набуло значення самостійної правової форми державного управління.
Що ж являє собою адміністративний договір? Визначаючи його поняття, слід відштовхуватися від ознак загального правового поняття договору. Так, аналіз загального правового поняття договору як угоди сторін, спрямованої на виникнення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків, дає змогу виявити такі його ознаки: а) як наявність свободи волевиявлення, тобто добровільність його укладення; б) як рівність сторін угоди; в) як досягнення згоди зі всіх істотних аспектів договору; г) як еквівалентний характер угоди; д) як взаємна відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; є) як забезпечення договору державним примусом, що надає документу юридично значимого характеру.
Договори, що нами аналізуються і які відносяться до публічного права, як правило, є договорами нормативного характеру, тобто відрізняються від інших договорів встановленням правил тривалої дії для широкого кола адресатів, котрі повинні: 1) видати правові акти; 2) укласти угоди; 3) здійснити юридично значущі дії. До відмінностей цих договорів слід віднести: 1) різницю в предметі адміністративного договору від предмета інших договорів; 2) різницю в суб’єктах договору адміністративного та іншого, від нього відмінного; 3) різницю в змісті цього договору від інших договорів; 4) різницю в засобах реалізації і забезпечення адміністративних та інших договорів. Так, предметом публічно-правового договору є відносини владного характеру, причому лише ті з них, в яких допускається узгодження волевиявлення владних суб’єктів стосовно суб’єктів публічно-правового договору, то ними є особи публічно-правових відносин, які наділені (є носіями) насамперед публічно-владними повноваженнями в адміністративному договорі. До них відносяться: органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи. Крім того, суб’єктами адміністративного договору можуть виступати такі суб’єкти, які не мають владних повноважень, але які можуть у публічно-правовій сфері бути носіями деяких владних функцій (трудові колективи, органи самоорганізації населення тощо).
Щодо змісту публічно-правового договору, то необхідно відзначити, що його специфіка зумовлена тим, що права й обов’язки сторін (учасників), які задіяні в ньому, мають наперед заданий, передбачуваний характер, зумовлений компетенціиними можливостями тієї чи іншої сторони.
Усі публічно-правові договори можна поділити за функціональним призначенням на: 1) установчі адміністративні договори; 2) на компетенційно-розмежувальні адміністративні договори; 3) на адміністративні договори про делегування повноважень; 4) на програмно-політичні адміністративні договори про дружбу й спів­робітництво; 5) на договори між державними і недержавними структурами; 6) на договори про громадянську згоду; міжнародні договори.
При визначенні правової природи адміністративних договорів слід враховувати, що вони виникають лише у тих сферах державної влади і місцевого самоврядування, де складаються адміністративно-правові відносини. Норми адміністративного права безпосередньо впливають на зміст даних угод, при цьому волевиявлення сторін скеровується нормами адміністративного права, тобто набуває адміністративно-правової форми. Отже, як це видно з аналізу, в цьому договорі обов’язково присутній носій влади, який у межах своєї компетенції реалізує функції виконавчо-розпорядчого характеру. Тому в адмі­ністративному договорі завжди проявляється державна воля до створення певної ситуації, яка презумується в такому договорі.
Визначаючи поняття адміністративного договору, окреслимо характерні ознаки останнього: 1) він виникає у сфері публічної влади в зв’язку і з приводу реалізації органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування своїх владних повноважень; 2) його підставою виникнення є правозастосовчий акт, прийнятий згаданими вище органами; 3) він носить організуючий характер; 4) його метою є задоволення публічних інтересів, досягнення публічного блага (домінування суспільних цілей).
Необхідно звернути увагу на те, що в адміністративному договорі: 1) неможлива (за будь-яких умов) одностороння відмова від виконання договірних умов; 2) неможлива одностороння їх зміна. Норми про форс-мажор в цьому договорі не застосовуються. Такий договір або окремі його положення не може бути визнано конфіденційним, більше того, у деяких випадках необхідною умовою чинності адміністративно-правового договору є його опублікування, і до того ж, як вже зазначалось, значна кількість адміністративно-правових договорів має нормативний характер.
За порушення такого договору можливе застосування наступних заходів відповідальності: дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової.
Отже, адміністративний договір – це угода, укладена суб’єктами адміністративного права на підставі адміністративно-правових норьі у загальнодержавних та інших публічних інтересах, правовий режим якої визначається змістом владних повноважень, носієм яких є обов’язково одна зі сторін.
Для адміністративного права найбільш характерні функціонально-управлінські договори, договори між державними і недержавними організаціями. Слід зазначити, що функціонально-управлінські договори укладаються між суб’єктами виконавчої влади з метою координації їх діяльності при розв’язанні спільних завдань (вони посилюють взаємодію ланок виконавчої влади, а також взаємодію органів виконавчої влади з іншими суб’єктами шляхом уточнення, конкретизації або додаткового гарантування виконання повноважень для забезпечення реалізації публічних інтересів). Натомість адмі­ністративні договори між органами виконавчої влади і недержавними утвореннями покликані вирішувати проблему узгодження між ними вирішення питань, насамперед у галузі соціальних відносин тощо.
До адміністративних договорів слід віднести договори про делегу­вання повноважень, а саме: договори про делегування деяких повноважень виконавчої влади органам місцевого самоврядування. В цих договорах мають бути дотримані такі вимоги: а) в них делегуються лише окремі повноваження; б) в них при делегуванні повноважень держава фінансує їх здійснення у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету; в) в цих договорах органам місцевого самоврядування передаються відповідні об’єкти державної власності; г) в цих договорах органи місцевого самоврядування у питаннях здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
Останнім часом дедалі частіше приймаються нормативні акти, що зобов’язують сторони до укладення договорів. Підставами для їх укладення є насамперед адміністративно-правові норми, які наби­рають чинності лише у випадку прийняття відповідного право-застосовчого акту. Якщо дія цієї угоди буде визнана недоцільною, то угода може бути припинена в адміністративному порядку шляхом прийняття нового правозастосовного акту, що скасовує попередній.
Важливим для розуміння сутності державної служби є визначення її принципів. Вони встановлені Законом України «Про державну службу». Основоположним принципом є конституційне положення про рівне право громадян на доступ до державної служби (ч. 2 ст. 38 Конституції України). На його розвиток у ст. 4 згаданого Закону зазначено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку кон­курсний підбір або призначені на посаду за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.
Принципами державної служби, визначеними ст. З згаданого Закону, є: 1) служіння народу України; демократизм і законність; 2) гуманізм і соціальна справедливість; 3) пріоритет прав людини і громадянина; 4) професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; 5) персональна відповідальність за виконання службових обов’язків, дисциплінованість; 6) дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування; 7) дотри­мання прав підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян.
Стосовно діяльності на державних політичних посадах, то слід зазначити, що Концепцією реформи адміністративного права держав­них політичних посад до них віднесено посади Президента України, народних депутатів, міністрів тощо. Стратегією реформування державної служби виокремлюються посади політичні, які включають у своє коло посади прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України та інші. Необхідно констатувати той факт, що чинне законодавство України до цього часу не вирішило розмежування державної служби і політичної служби, але всі посади, які віднесені до публічної служби, наділені владними повноваженнями, а особи, що їх виконують, є суб’єктами владних (публічних) повноважень» а отже, при певних обставинах можуть бути відповідачами при розгляді справ в адмі­ністративних судах за свою діяльність на державних, політичних посадах.
Щодо професійної діяльності суддів, то слід зазначити, що вона регулюється Конституцією України, законами «Про статус суддів» (1992), «Про судоустрій України» (2002), Цивільним процесуальним кодексом України, Кримінально-процесуальним кодексом України, Господарсько-процесуальним кодексом України, Кодексом адмі ністративного судочинства України та деякими іншими нормативно-правовими актами України.
Професійна діяльність прокурорів також регламентується Консти­туцією України, Законом України «Про прокуратуру» (1991), з наступними змінами і доповненнями та відповідним процесуальним законодавством. Предметом прокурорського нагляду є діяльність і акти органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування тощо.
«Військова служба – особливий вид державної служби, почесний обов’язок кожного громадянина України, пов’язаний з виконанням загального військового обов’язку і службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших військах, створених відповідно до чинного законодавства. Регулюється Конституцією України (ст. 65), Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» (1992). Встановлені такі види військової служби: строкова військова служба; військова служба за контрактом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин; військова служба жінок за контрактом на таких же посадах; військова служба за контрактом курсантів (слухачів) військово-навчальних закладів і студентів кафедр військової підготовки вищих навчальних закладів освіти; військова служба за контрактом офіцерського складу…».
«Альтернативна служба в Україні – це держ. служба поза Збройними Силами чи ін. військ, формуваннями, запроваджена замість проходження військової служби за призовом. Є однією з форм реалізації гр-нами військового обов’язку. Конституція України передбачає, що коли виконання військ, обов’язку суперечить реліг. переконанням гр-нина, воно має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою (ст. 35). Право на А. с. мають гр-ни, які належать до діючих згідно із законодавством реліг. організацій, віровчення яких не дозволяє користуватися зброєю та служити у ЗС. Перелік таких реліг. організацій (конфесій) в Україні затверджено пост. КМ України (1992). До них належать: адвентисти-реформісти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, покутники, свідки Єгови, харизматична христ. церква, християни віри євангельської, євангельські християни -баптисти та ін. Не підлягають проходженню А. с. гр-ни, яких звільнено (відповідно до зак-ва) від призову на строкову військ, службу, а також ті, яким надано відстрочку від строкової служби (на період відстрочки). А. с. гр-ни проходять лише на держ. підприємствах, в установах та організаціях соціального захисту, охорони здоров’я і навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільс. г-ватощо. А. с. перевищує термін строкової військ, служби вдвічі. Час перебування гр-н на А. с. зараховується до їхнього заг. труд, стажу, вони користуються усіма соціальними, екон., політ, та особистими правами і свободами. Місце проходження А. с. визначається комісією у справах альтернат, служби. Це, як правило, в межах нас. пункту за місцем пост, проживання або в місцевості, звідки гр-нин має можливість щоденно повертатися додому. Але, виходячи із сусп. потреб, комісія може змінити місце проходження А. с. Власник підприємства або уповноважений ним орган, куди направлено гр-нина, зобов’язаний забезпечити його зазначеною у направленні роботою і протягом трьох днів повідомити про це комісію у справах А. с. Труд, відносини між гр-нином, який проходить А. с, та підприємством здійснюються згідно з письм. строковим труд, договором і регулюються законодавством України про працю. Строк А. с. починається від зазначеного в направленні дня. До строку такої служби не зараховуються дні прогулу без поважних причин, а також перебування під адм. арештом. При цьому строк, на який укладено труд, договір, продовжується на кількість невідпрацьованих днів. У труд, договорі при визначенні режиму праці і відпочинку по можливості враховуються особливості віросповідання щодо вихід, днів без зменшення кількості встановлених роб. днів. А. с. припиняється: після закінчення строку труд, договору; достроково за рішенням комісії у справах А. с.; у зв’язку з призовом гр-нина на строкову військ, службу за власним бажанням; визнання гр-нина органами мед.-сан. експертизи непридатним за станом здоров’я для дальшого проходження військ, служби; після одержання гр-нином права на відстрочку від призову на строкову службу у випадках, передбачених законом; після засудження гр-нина до позбавлення волі. Після звільнення з А. с. гр-нин протягом 3 днів зобов’язаний стати на облік у військовому комісаріаті та комісії у справах А. с. за місцем постійного проживання. Гр-нин не може ухилятися від проходження А. с. При ухиленні від проходження такої служби комісія у справах А. с. скасовує своє рішення про направлення його на А. с, про що протягом 3 днів письмово повідомляє гр-нина і військ, комісаріат. Після цього гр-нин підлягає призову на строкову військ, службу або на військ, збори на загальних підставах. Рішення комісії може бути оскаржено у судовому порядку» (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шем-шученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – Т. 1. -С. 100-101).Дипломатична служба- це держ. служба, призначена забезпечувати практ. реалізацію зовн. політики держави, представляти і захищати її інтереси у сфері міжнар. відносин, атакожїїюрид. осіб та гр-н за межами країни. Згідно з Положенням про дипломатичну службу в Україні, затв. Указом Президента України 1994, службовці-дипломати проходять Д, с. у Міністерстві закордонних справ України та в закорд. установах. На Д. с. в т. ч. для роботи у закорд. установах, приймають на конкурсній основі гр-н України, які мають вищу освіту у галузі міжнар. відносин, необхідні профес. та ділові якості, володіють іноз. мовами і за станом здоров’я можуть працювати за кордоном. Добір, підготовку, призначення та ротацію дип. кадрів для роботи у закорд. установах здійснює Управління кадрів МЗС України. Для конкурсного добору працівників закорд. установ утворюється конкурсна комісія МЗС України, яка вносить пропозиції щодо затвердження кандидатур на посади до першого секретаря включно. Кандидатури на посади радника і вище розглядає та затверджує, за поданням конкурсної комісії, колегія МЗС України. До розгляду матеріалів конкурсною комісією кандидати на дип. посади складають іспити з відповідної іноз. мови. Призначення на дип. посаду оформляється наказом по м-ву з встановленням, у разі необхідності, випробувального строку згідно з чинним зак-вом.
Згідно з Положенням про Д. с. в Україні тривалість роботи за кордоном дип. працівників не може перевищувати 4 років у д-вах з норм, кліматичними умовами та стабільною політ, ситуацією і 3 років у д-вах з важкими клімат, умовами або складною політичною ситуацією» (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шем-шученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – Т. 1. -С. 182).
«Служба в органах місцевого самоврядування – це професійна на пост, основі діяльність гр-н України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, спрямована на реалізацію тер. громадою свого права на місцеве самоврядування та окр. повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Регулюється Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» (2001). За ним право на С. в о. м. с. мають виключно гр-ни України незалежно від раси, кольору шкіри, політ., реліг. таін. переконань, статі, етн, і соціального походження, майн. стану, строку проживання на відповід. Території Прийняття на С. в о. м. с. здійснюється: на посаду сільс, селищ., міського голови – в порядку, встановленому Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997); на посаду голови та заст. голови районної, районної у місті, обл. ради, заст. міського голови -секретаря Київ, міської ради, секретаря сільс, селищ., міської ради, голови пост, комісії з питань бюджету області, Київ, та Севасто­польської міських рад – шляхом обрання відповід. радою; на посади заст. сільського, селищного, міського голови з питань діяльності викон. органів ради, керуючого справами (секретаря) викон. к-ту сільс, селищ., міської, районної у місті ради- шляхом затвердження відповід. радою; на посади керівника секретаріату (керуючого справами) районної, обл. ради, керуючого справами викон. апарату обл. і районних рад, керівників відділів, управлінь та ін. працівників органів місцевого самоврядування – шляхом призначення відповідно сільс, селищ., міським головою, головою районної, районної у місті, обл. ради на конкурс, основі чи за ін. процедурою, передбаченою зак-вом України. Гр-ни України, які вперше приймаються (обираються) на С. в о. м. с, складають присягу такого змісту: «Усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити громаді та народові України, неухильно дотримуватися Конституції України та Законів України, сприяти втіленню їх у життя, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, сумлінно виконувати свої посадові обов’язки». Посад, особа місц. самоврядування підписує текст присяги, який зберігається за місцем її роботи. Про складання присяги робиться запису труд, книжці. НаС. в о. м. с не можуть бути прийняті особи, які: визнані судом недієздатними; мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; позбавлені відповідно до закону права займати посади в органах держ. влади та їх апараті або в органах місц. самоврядування протягом установленого строку; будуть у разі прийняття на С. в о. м. с. безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, що є близькими родичами чи свояками. Посад, особи місц. самоврядування не можуть бути організаторами і безпосеред. учасниками страйків та ін. дій, що перешкоджають виконанню органами держ. влади, органами влади АР Крим чи органами місц. самоврядування передбачених законом повноважень. В Україні встановлено 7 категорій посад (від першої, вищої, — до сьомої, нижчої) та 13 рангів (від першого, вищого, – до тринадцятого, нижчого) службовців в органах місц. самоврядування. Ранги, які відповідають посадам першої і другої категорій, а також сільс, селищ., міським головам, головам районних, районних у містах рад, присвоюються рішенням відповід. ради в межах відповід. категорії посад. Ранги, які відповідають посадам третьої-сьомої категорій, присвоюються відповідно сільс, селищ., міським головою, головою обл., районної, районної у місті ради. Ранги присвоюються відповідно до займаної посади, рівня профес. кваліфікації, результатів роботи. Гранич. вік перебування на С. в о. м. с. становить 60 років для чоловіків і 55 для жінок. Ці обмеження не поширюються на посад, осіб місцевого самоврядування, які обираються на відповідні посади. Строк перебування на С. в о. м. с. може бути продовжено, але не більш як на 5 років, за рішенням сільс, селищ., міського голови, голови районної, районної у місті, обл. ради. Організація навчання і підвищення кваліфікації посад, осіб органів місц. самоврядування, просування їх по службі, визначення тривалості роб. часу, порядку здійснення ними служб. відряджень і відшкодування витрат на ці відрядження, а також особливості їх дисциплінар. відповідальності, вирішення ін. питань, пов’язаних зі службою в органах місц. самоврядування, забезпечуються у порядку, передбаченому законом. Крім заг. підстав, встановлених КЗпП України, С.во. м. с. припиняється на підставі та в порядку, визначеному Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997), ін. законами України, а також у разі: відмови посадової особи органу місц. самоврядування від складання присяги; порушення умов реалізації права на С. в о. м. с; неподання відомостей або подання посад, особою неправдивих відомостей щодо її доходів у встановлений строк; виявлення або виникнення обставин, які перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов’язаних з проходженням служби; досягнення посад, особою гранич. віку перебування на службі тощо» (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. (Т. 5) / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. -С. 590).
Інша державна служба – це діяльність на держаних посадах, які нами не перераховані, в інших державних органах.
Служба в органах влади Автономної Республіки Крим – це діяльність на державних політичних посадах в органах влади Автономної Республіки Крим.

Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: