Перейти до вмісту

Поняття адміністративного процесу, його ознаки, принципи, структура, класифікація.

21.01.2010

На сьогоднішній день в адміністративній науці не склалося усталеного та єдиного розуміння адміністративного процесу. Можна виділити принаймні три основні підходи до його визначення. Перший підхід (його ще називають “юрисдикційним”) передбачає так зване “вузьке розуміння адміністративного процесу”, згідно якого адміністративний процесс це врегульований нормами адміністративно- процессуального права порядок застосування заходів адміністративного примусу, і насамперед адміністративних стягнень (іншими словами, у вузькому розумінні адміністративний проце це провадження в справах про адміністративні правопорушення) У такому розумінні адміністративний процес має виключно юрисдикційний (правоохоронний) зміст. Відповідно до другого підходу (так званого “управлінського”), його ще називають “широким розумінням адміністративного процесу”, адміністративний процес пропонується розглядати як врегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок розгляду індивідуально- конкретних справ у сфері виконавчої діяльності органів державного управління, а у передбачених законодавством випадках і іншими, уповноваженими на то органами. Іншими словами, у широкому розумінні адміністративний процес – це вся сукупність адміністративних проваджень.    Даний підхід передбачає поширення поняття адміністративного процесу не тільки на юрисдикційну, а й на регулятивну, тобто на всю нормотворчу та правозастосовчу діяльність адміністративних органів. Стосовно органів виконавчої влади та інших державно-управлінських структур, органів
місцевого самоврядування може застосовуватися термін “публічна адміністрація”, отже, адміністративний процес в широкому розумінні охоплює діяльність публічної адміністрації. Останнім часом широке розуміння адміністративного процесу поширюється і на діяльність адміністративних судів по вирішенню адміністративних справ, тобто на адміністративне судочинство, хоча дане твердження є полемічним і ряд вчених-адміністративістів, які
поділяють широке розуміння адміністративного процесу пропонують виділяти окремо судовий адміністративний процес.
Нарешті, виокремлюється і третій підхід до визначення адміністративного процесу, умовно його можна назвати “судочинським”, який походить від розуміння юридичного процесу виключно як форми правосуддя. Отже, адміністративний процес у даному випадку розглядається тільки як судовий розгляд публічно-правових спорів, віднесених до компетенції
адміністративних судів. В рамках даного підходу також існують різні точки зору, наприклад, виділяється адміністративний процес як вид судового процесу (адміністративне судочинство) та окремо управлінський процес (правозастосовча діяльність адміністративних органів), або стверджується що адміністративний процес – це форма правосуддя, тобто адміністративне судочинство, а діяльність органів публічної адміністрації взагалі носить не
процесуальний, а процедурний характер (так звані адміністративні процедури). Розуміння адміністративного процесу лише як форми правосуддя по адміністративним справам відповідає поняттю адміністративно- процесуального права, який закріплений в Кодексі адміністративного судочинства та основним тенденціям розвитку адміністративного законодавства (наприклад, станом на теперішній час розроблено та активно

обговорюється проект Адміністративно-процедурного кодексу, який визначає процедури розгляду органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування індивідуальних адміністративних справ та адміністративних послуг).
Разом з тим слід зазначити, що визначення поняття адміністративного процесу залишається дискусійним та остаточно не вирішеним. Наводяться різні аргументи на користь того чи іншого підходу. На сучасному етапі
“вузький підхід” до розуміння адміністративного процесу є найменш поширеним, більш актуальними залишається “широке розуміння” та “судочинський” підхід. Слід зазначити, що домінуючим в адміністративно- правовій науковій та навчальній літературі залишається саме “широке розуміння адміністративного процесу”, тому виклад подальшого навчального матеріалу буде здійснено із урахуванням саме цього традиційного підходу. У
будь-якому випадку слід розрізняти поняття адміністративного процесу (це завжди діяльність) та адміністративно-процесуального права (це правові норми, які таку діяльність регулюють). Теоретики адміністративного права не мають єдиної точки зору щодо змісту зазначених понять.
Зокрема, терміни «процес» та «процесуальне право» використовуються в деяких наукових працях як взаємозамінні та ідентичні зазначення (С. Махіна, І.Панова).
Існує точка зору, що перше з цих понять охоплює групи процесуальних правовідносин, які є підгалуззю (інститутом) адміністративного права, друге охоплює систему правовідносин, які ототожнюються з адміністративною юстицією (М. Тищенко, Ю. Тихомиров).
Іншою є точка зору, що адміністративний процес – за природою правовідносин – взагалі має вважатися не складовою частиною
адміністративного права, а цілком самостійною галуззю права судово-
процесуальної спрямованості (В. Перепелюк).
Якщо адміністративно-процесуальне право – це система юридичних норм, якими регламентуються державно-владні, організуючі суспільні відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією адміністративно- процесуальної форми із застосування норм відповідних матеріальних галузей права, то адміністративний процес – це урегульована адміністративно-
процесуальними нормами діяльність уповноважених суб’єктів, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.
Отже, виходячи із широкого розуміння адміністративного процесу виділяють наступні його ознаки та принципи. Ознаки адміністративного
процесу:
1) адміністративний процес пов’язаний із державним управлінням,
його правовими формами;
2) зв’язок з матеріальними нормами адміністративного права;
3) це діяльність, в результаті якої виникають суспільні відносини, врегульовані нормами адміністративно-процесуального права. Можна зазначити, що адміністративний процес складається з двох частин: по-перше,

діяльності органів державного управління щодо розгляду конкретних справ; по-
друге, відносин між учасниками цієї діяльності.
Адміністративний процес базується на таких принципах, як: верховенство права, законність, охорона інтересів особи і держави; рівність сторін; національна мова; самостійність органів (посадових осіб) у прийнятті рішень; оперативність та доступність; гласність та відкритість, офіційність (публічність), повнота, об’єктивність та неупередженість, етичність у
стосунках, економічність, підконтрольність та відповідальності посадових осіб. Окрім того, під час здійснення адміністративно-процесуальної діяльності публічної адміністрації повинна знаходить свої втілення правова презумпція невинуватості та презумпція правомірності дій та вимог осіб, що звертаються до державних органів, її ще називають презумпцією правомірності правової позиції громадянина.
Адміністративний процес у широкому розумінні має свою структуру, складається із сукупності проваджень, під якими розуміють діяльність по вирішенню певної, порівняно вузької групи однорідних справ. Будь-яке провадження складається з процесуальних стадій, які в явою чергу розподіляються на етапи, які наповнені діями. Виділяють наступні стадії адміністративно-процесуальної діяльності:
1)Стадія аналізу ситуації (порушення адміністративної справи)
2) Стадія прийняття рішення по справі
3) Стадія виконання прийнятого рішення (завершальна стадія).
Наведений перелік стадій запропонований Д. Бахрахом, існують і інші погляди щодо даного питання. Так, М. Тищенко, додає до цих стадій ще стадію оскарження або опротестування рішення по справі, яка носить факультативний (необов’язковий) характер. Можна навести і такий варіант визначення стадій
здійснення адміністративних проваджень, запропонований проектом
Адміністративно-процедурного кодексу:
1)початок адміністративного провадження;
2) підготовка адміністративної справи до розгляду;
3) розгляд адміністративної справи;
4) прийняття адміністративного акта;
5)звернення адміністративного акта до виконання.
У практиці застосування адміністративно-процесуального законодавства методологічно необхідно послідовно та чітко розмежовувати поняття «процес», «провадження», «окреме провадження», «стадія».
Науковцями сформульовані різні визначення «провадження» та
«адміністративне провадження». Так, на думку О. Кузьменко провадження
можна визначити як якісно однорідну групу процесуально-процедурних дій з владної реалізації будь-яких відособлених матеріально-правових норм. Такі дії
об’єднуються єдністю кінцевої мети, потребами професійної спеціалізації праці
щодо правозастосування, міркуваннями щодо підвищення ефективності правового регулювання.

Ієрархічно систему адміністративного процесу у загальному вигляді можна відобразити так: «адміністративний процес» – «адміністративне провадження» – «провадження з розгляду конкретної адміністративної справи».
Таким чином, адміністративне провадження – це вид адміністративного процесу, який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженим суб’єктом (публічною адміністрацією) процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ.
Будь-яке провадження в адміністративних справах складається з ряду окремих операцій.
Вивчення таких операцій у різних видах адміністративних проваджень свідчить, принаймні, про чотири ознаки, які притаманні для них.
По-перше, вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій.
По-друге, розташування операцій у цьому ланцюгу має невипадковий характер. Їхня послідовність логічно визначена. Так, винесення постанови у справі не може передувати такій операції, як складання протоколу про адміністративні правопорушення.
По-третє, різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером і призначенням операції. Різняться вони і за ступенем урегульованості адміністративно-процесуальними нормами.
По-четверте, здійснення тієї або іншої операції у тому або іншому провадженні визначається адміністративно-процесуальними нормами і виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права.
Ці логічні та послідовно змінювальні одна одну операції прийнято називати стадіями адміністративного провадження.
Отже, під адміністративною процесуальною стадією слід розуміти
відносно відокремлені частини адміністративного провадження, які являють собою сукупність процесуальних етапів, спрямованих на досягнення локального завдання в рамках загальної мети вирішення індивідуально- конкретної справи.
Кожна стадія має свої етапи, які наповнені діями.
Етапи адміністративного провадження – це сукупність послідовних процесуальних дій, об’єднаних єдиною проміжною метою на певному відтинку
конкретного адміністративного провадження.
Дія адміністративного провадження – це найменший структурний елемент адміністративного процесу.
В науці адміністративного права виділяють чимало проваджень, основними з яких є: провадження в справах про адміністративні правопорушення; провадження по зверненням громадян; дисциплінарне
провадження; реєстраційне та дозвільне провадження; контрольно-наглядове провадження; діловодство; провадження по розробці та прийняттю нормативно-правових актів; провадження по розробці індивідуальних актів управління; провадження по застосуванню заходів примусу; провадження по земельним, податковим, пенсійним та іншим питанням; установчі провадження (створення, ліквідація, реорганізація організаційних структур у сфері

державного управління);атестаційні провадження; провадження про застосування заохочень, присвоєння почесних звань, нагород.
Існують різні варіанти класифікації адміністративного процесу, які здійснюються шляхом розподілу на певні групи сукупності проваджень на підставі визначеного критерію. Так, в літературі пропонують розрізняти: адміністративно-правотворчий, адміністративно-правонаділяючий (оперативно- розпорядчий), адміністративно-юрисдикційний процеси (В. Колпаков);
адміністративно-процедурний та адміністративно-юрисдикційний (Ю. Козлов, Л. Попов, І. Голосніченко); адміністративно-розпорядчий та адміністративно- охоронний (П. Кононов); адміністративно-установчий, адміністративно- правотворчий, адміністративно-правозастосовчий та адміністративно- контрольний (М. Тищенко) тощо. Окрім того, всі провадження класифікують на юрисдикційні та неюрисдикційні (М. Тищенко, він же виділяє установчі,
правотворчі, правоохоронні та правонаділяючі провадження); конфліктні та неконфліктні (О. Кузьменко). Існують і інші класифікації.
Юрисдикційні провадження – це провадження, для яких характерним є наявність наступних ознак: 1) наявність спору; 2)належне процесуальне оформлення; 3 ) змагальність сторін у провадженні; 4) обов’язкове прийняття рішення у вигляді юридичного акту; 5) розмаїття органів, уповноважених розглядати адміністративні справи. До таких проваджень слід віднести:
- провадження у справах про адміністративні правопорушення;
- дисциплінарне провадження;
- провадження по скаргах осіб.
Неюрисдикційні провадження – це провадження, для яких наявність ознак юридисдикійного характеру не притаманне. До неюрисдикційних проваджень слід віднести:
- провадження по обробці та прийняттю нормативних атів;
- провадження по прийняттю індивідуальних актів управління;
- провадження по заявам та пропозиціям громадян;
- провадження по застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів;
- провадження по застосуванню заходів адміністративного припинення;
- реєстраційне провадження
- дозвільне провадження;
- установче провадження;
- провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень
- виконавче провадження;
- атестаційне провадження;
- провадження по приватизації державного майна;
- провадження по земельним, екологічним, фінансовим, бюджетним та податковим справам;
- діловодство та ін.
На сучасному етапі назріла необхідність, і це активно обговорюється, у вдосконаленні законодавчої бази щодо регулювання питань порядку здійснення

як юрисдикційних (дисциплінарного та провадження по адміністративним правопорушенням), так і неюрисдикційних проваджень, або, виходячи з іншого підходу адміністративних процедур. Зокрема це стосується провадження по зверненням громадян, реєстраційного та дозвільного провадження тощо. Серед відповідних пропозицій – проект Адміністративно-процедурного кодексу, центральною категорією якого постають адміністративні послуги, які в літературі називають ще публічними або управлінськими, передбачені ще Концепцією реформування адміністративного права.
Управлінські послуги – це діяльність уповноважених законом органів публічної адміністрації (органів виконавчої влади та місцевого самоврядування), спрямована на забезпечення передбачених законом прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, які проявили ініціативу в їх реалізації. В загальному плані управлінська послуга – це адміністративна процедура, яка
здійснюється за заявою (ініціативою) фізичних та юридичних осіб. При цьому не має значення, чи зобов’язані ці особи звертатися за даною послугою, як наприклад за отриманням паспорта, чи це лише їхнє право, як у випадку отримання певної ліценції чи дозволу. На підставі аналізу чинного законодавства, вчені-правники І. Коліушко та В. Тимощук виділяють наступні групи управлінських послуг за їх предметом:
− видача дозволів (на зайняття окремими видами підприємницької діяльності, на проведення мітингів, на розміщення реклами, в тому числі акредитація вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, атестація підприємств, робочих місць, сертифікація товарів, робіт та послуг тощо)
− реєстрація з веденням реєстрів (реєстрація актів громадянського стану, суб’єктів підприємницької діяльності, транспортних засобів), в тому числі легалізація об’єднань громадян
− легалізація актів (консульська легалізація), нострифікація (визнання дипломів, виданих в інших країнах), верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів з України)
− соціальні управлінські послуги (призначення субсидій, пенсій
тощо).
Класифікацій адміністративних послуг може бути багато. В. Тимощук вважає, що за критерієм платності адміністративні послуги можуть поділяти на платні й безоплатні для особи. Залежно від суб’єкта, який надає адміністративні послуги, їх можна поділити на державні адміністративні послуги і муніципальні адміністративні послуги. Важливими є, насамперед, ті
класифікацій, які мають практичне значення, тобто дають можливість давати рекомендації щодо покращення системи надання адміністративних послуг.
Одним із таких критеріїв класифікації можна назвати рівень встановлення повноважень щодо надання адміністративних послуг та правового регулювання процедури їх надання, зокрема: 1) адміністративні послуги з централізованим регулюванням (закони, акти Президента України,
Кабінету Міністрів та центральних органів виконавчої влади України); 2) адміністративні послуги з локальним регулюванням (акти органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади); 3) адміністративні

послуги зі «змішаним» регулюванням (коли здійснюються водночас і централізоване й локальне регулювання). Така класифікація дає змогу виробити кілька правил щодо впорядкування системи надання адміністративних послуг, особливо щодо послуг з локальним регулюванням. По-перше, необхідно зважено підходити до запровадження нових видів послуг і зважати на людські, фінансові та технічні ресурси для надання якісних послуг. Не повинно бути ситуацій, коли орган влади вирішив видавати дозволи на щось, хай і обґрунтовано, але при цьому іще не розв’язав питання процедури надання цієї послуги і не створив матеріально-організаційних умов для її надання. По-друге, стосовно «локальних» адміністративних послуг найбільшу активність у частині перегляду та вдосконалення організації їх надання можуть проявити органи місцевого самоврядування. Як показує практика, в багатьох випадках у локальних актах недостатня увага приділяється процедурному аспекту регулювання. Наприклад, у Львові в Положенні про порядок приєднання нежитлових приміщень не визначено строків розгляду даної категорії справ, є нечіткими положення щодо вартості та порядку оплати цієї послуги. Прямо не визначено навіть суб’єкта який приймає рішення у справі, бо це може бути або міськвиконком або районна адміністрація, але критеріїв для розмежування повноважень немає. Щодо послуг зі змішаним регулюванням, то тут також є можливості більш чітко виписати процедуру їх надання. У деяких «змішаних» послугах за наявності локального регу3лювання пріоритет надається саме останньому. Наприклад, у разі затвердження місцевими радами міст обласного значення місцевих правил забудови не застосовуються типові регіональні правила забудови.
Наступним критерієм класифікації послуг, який може мати і теоретичне, і практичне значення, є зміст адміністративної діяльності щодо надання
адміністративної послуги. Це зокрема, реєстрація, надання дозволу (ліцензії), сертифікація, атестація, верифікація, нострифікація, легалізація, встановлення статусу тощо. Але часто навіть за однією назвою криється різне змістовне навантаження. Так, при реєстрації державного акта про право власності на земельну ділянку первинним є інтерес держави щодо обліку землевласників та гарантування прав останніх, а при реєстрації суб’єктів діяльності первинним є бажання особи отримати дозвіл на зайняття підприємницькою діяльністю. І
хоча в усіх справах вчиняються або приймаються індивідуальний адміністративний акт, для особи принципово важливим є його остаточне оформлення, наприклад, отримане на руки свідоцтво про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності. Тому у визначення процедури надання адміністративної послуги необхідно орієнтуватися саме на кінцевий результат якого очікує споживач.
Можна класифікувати адміністративні послуги за галузями законодавства, точніше, за предметом (характером) питань, за розв’язанням яких звертаються особи до адміністративних органів. Серед них можна виділити підприємницькі (або господарські), соціальні, земельні, будівельно- комунальні, житлові та інші види адміністративних послуг. При цьому під соціальними адміністративними послугами розуміються послуги, пов’язані з

реалізацією владних повноважень, приміром, призначення державної соціальної допомоги тощо. Прикладом земельних адміністративних послуг може бути прийняття органом місцевого самоврядування рішення про надання земельної ділянки у користування, а прикладами підприємницької адміністративної послуги – реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, видання ліцензій тощо. Такий підхід не вступає в жодну суперечність із загальним поняттям «адміністративні послуги», оскільки всі ці відносини належать до галузей законодавства, які «виросли» з адміністративного права і мають адміністративний характер. У процедурному аспекті також не видно жодних суттєвих відмінностей між цими послугами: надають їх адміністративні органи, процедурний результат той самий – рішення адміністративного органу. Аналіз виділених вище груп послуг засвідчує наявність у них і деяких власних формальних та змістовних ознак.
Наприклад, нормативна база щодо соціальних питань характеризується надзвичайною «рухливістю», наявністю багатьох змін та доповнень, хоча здебільшого є досить детальною. Соціальні послуги, як правило, надаються на найнижчих рівнях влади, що цілком виправдано, адже коло споживачів таких послуг досить широке і для останніх зручно, коли відповідні служби стоять якнайближче до них. Скажімо, дуже зручно, якщо за призначенням житлових субсидій можна звертатися через житлово-експлуатаційні організації. До речі, із прикладу призначення житлових субсидій можна запозичити інший позитивний досвід надання адміністративних послуг: порівняно велика кількість прийомних годин, обґрунтований перелік документів, що вимагаються, тощо. Реальне надання деяких соціальних послуг тісно пов’язане з наявністю відповідних ресурсів, адже для особи важливо, щоб допомогу не лише призначили, а й виплатили, і бажано вчасно. Тому необхідно бути обережним із запровадженням додаткових соціальних послуг, оскільки це іноді може призводити до протилежних наслідків. Наприклад, встановлення додаткової матеріальної допомоги місцевою владою може, навпаки, призводити до соціальної несправедливості, якщо в місцевому бюджеті немає достатніх ресурсів, щоб надавати таку допомогу не вибірково, а певному колу осіб за чіткими критеріями. Зважаючи, що у більшості соціальних послуг вимоги досить схожі: довідки з житлово-експлуатаційної контори, довідки про доходи, тощо, доцільно розглянути питання про можливість встановлення ефективного документообігу, наприклад, між соціальними відділами і житлово- експлуатаційними організаціями та податковими органами.
Порядок надання більшості адміністративних послуг, пов’язаних із підприємництвом також доволі детально прописаний на загальнодержавному рівні, а сама процедура виглядає досить виваженою та оперативною. Щоправда,
у цій сфері адміністрація проявляє часто невиправдану «активність», запроваджуючи нові послуги. Приміром, у Львові передбачено обов’язок отримання «паспорта на озвучення об’єкта» для об’єктів торгівлі, громадського харчування та сфери послуг, якщо їх власники бажають використовувати звуковідтворюючі засоби, тобто хочуть, щоб у їхніх закладах грала музика. У такому паспорті повинна міститися навіть назва технічного засобу, назви радіо-

і телепрограм та деяка інша інформація. Проте варто зважати, що кожна така
«послуга» зайвим тягарем лягає на підприємця і може використовуватись для необґрунтованого тиску при перевірках.
Щодо послуг, пов’язаних із землею, то фактично існує три види таких послуг: надання земельної ділянки у власність або користування, реєстрація прав власності на земельні ділянки, видача різних довідок.
Питання будівництва та благоустрою регулюються переважно актами
локального рівня, тому і можливостей для спрощення процедур тут не бракує. Скажімо, можна спростити процедури витребування документації вів бюро технічної інвентаризації, якщо створити ефективну систему документообігу.
Житлові питання залишають враження радянського анахронізму і очевидно, що у цій сфері існує нагальна проблема оновлення законодавства, при чому зі зміною принципів державної житлової політики. Фактично послуг
тут не так багато, адже крім взяття на квартирний облік та видачі ордерів у громадян мало інших причин звертатися до адміністративних органів. Багато житлових питань вирішуються колективним методом (тобто не індивідуально), і назавжди за ініціативою осіб, яких стосуватиметься рішення. Це, зокрема, стосується таких справ як капітальний ремонт житлового фонду, зняття з балансу міської ради приватизованих будинків, зміна статусу гуртожитку тощо. Але доки частка державної та комунальної власності в житловому фонді буде
суттєвою, і порядок вирішення цих питань також потрібно вдосконалювати.
Принципово важливо виробити стандарти надання адміністративних послуг на основі (з урахуванням) стандартів аналогічних послуг у приватному секторі. Під стандартами якості адміністративних послуг можна розуміти мінімальні вимоги щодо надання адміністративної послуги, які повинен забезпечити адміністративний орган, а також критерії, за допомогою яких
можна оцінити, наскільки споживач адміністративної послуги задоволений її наданням. При визначенні стандартів якості адміністративних послуг, на нашу думку, можна враховувати такі критерії, як результативність, простота і зручність, оперативність, рівність і чутливість, відкритість, справедливість та зручність оплати.
Результативність означає, що адміністративний орган повинен орієнтувати свою діяльність на те, щоб задовольнити потребу особи, тобто
орган повинен орієнтуватися на досягнення результату, а не лише формально дотримуватись правил.
Вимоги, які ставляться до приватної особи для отримання послуги, повинні бути обґрунтованими і найпростішими (простота). Особа повинна подавати заяву та необхідний мінімум документів, а все спілкування (погодження, експертизи, повідомлення) має здійснюватися всередині органу і
між органами, а не покладатися на особу.
Зручно, коли всі або більшість адміністративних послуг можна отримати в одному місці (тут же оплатити їх тощо) і коли особа змушена спілкуватися з органом влади не більше двох разів – коли звертається за послугою і коли отримує позитивний результат. Зручність повинна передбачати доступність (фізичну або територіальну наближеність), тобто можливість особи без

непомірних витрат часу, коштів та інших зусиль відвідати адміністративний орган. Зручно, коли особа може завітати до адміністративного органу не тільки в робочі дні й години, а й, скажімо, у вихідний день або ввечері. Цей критерій означає, що особі також надається максимум способів звернення за послугою (наприклад, особисто, поштою, електронною поштою тощо), за інформацією щодо неї. Інформація, необхідна для отримання адміністративної послуги має бути відкритою та легкодоступною (відкритість). Адміністративний орган повинен консультувати споживачів послуг з усіх питань, пов’язаних з отриманням послуг.
Орган та його працівники повинні ставитися до кожної особи як до найважливішого споживача/клієнта (чуйність). Службовець, який спілкується з приватною особою, повинен роз’яснювати особі її права та обов’язки, повідомляти іншу необхідну інформацію, тобто сприяти особі в позитивному
вирішені її справи. Адміністративний орган повинен однаково добре ставитись до всіх споживачів адміністративних послуг (рівність). Це також означає, що однакові справи повинні вирішуватися однаково, в однаковий строк, з однаковими вимогами.
Часове обмеження надання адміністративної послуги означає, що послуга повинна надаватися не пізніше визначеного строку (строковість), по змозі якнайшвидше (оперативність) та з урахуванням конкретних потреб особи у
певній ситуації (своєчасність). Своєчасність вимагає, щоб орган в окремих випадках діяв особливо швидко, враховуючи особливості окремо взятого випадку. За цими ознаками своєчасність є найвищою оцінкою якості.
Мінімальна (справедлива) вартість, означає, що особа не повинна відчувати себе ошуканою при оплаті адміністративної послуги. Вартість послуги, за загальним правилом, не повинна перевищувати вартості фактичних
витрат на надання даного виду послуг. Сюди ж можна віднести зручність оплати, наприклад, безпосередньо в адміністративному органі.
Для покращення організації надання адміністративних послуг можуть використовуватися різні механізми. Деякі з них можуть запроваджуватися на локальному рівні.
Зокрема, у багатьох країнах успішно функціонують так звані «універсами послуг» (або «установи для громадян», або «інтегровані офіси»). Їх можна
охарактеризувати наступним чином. На території міста є приміщення, завітавши до якого, особа може вирішити усі свої справи, які залежать від влади, тобто особа може одночасно звернутись і за призначенням якоїсь соціальної допомоги, і за паспортом, і за будь-чим іншим, що влада може і зобов’язана їй надати.
Перевагами «універсамів послуг» є те, що особа може, не знаючи, до
якого саме органу їй потрібно звертатися, одразу прийти до такого
«універсаму» і не помилитися, тому що тут приймаються до розгляду звернення за всіма адміністративними послугами. В одному місці можна вирішити одразу кілька питань, які належать до компетенції місцевої влади. Особа може звертатися в будь-який час, тому що «прийомними» в таких установах у разі потреби можуть бути шість днів на тиждень з 8.00 до 20.00. Особі не потрібно

бігти в інше місце, щоб оплатити послугу, тому що в цьому ж приміщенні розташовано відділення банку.
Щоправда, необхідно зважати на обмежені можливості українського місцевого самоврядування. Зокрема, багато послуг надаються органами виконавчої влади, скажімо, реєстрація транспортних засобів, реєстрація транспортних засобів, реєстрація актів громадянського стану тощо. Тому в Україні спочатку можна обмежитися лише послугами, що надаються органами
місцевого самоврядування, але співпрацювати з органами виконавчої влади необхідно, щоб у перспективі відкрити єдину установу для громадян. До речі, в Україні вже існують гарні приклади такої співпраці. Зокрема, як зазнають співробітники Центру політико-правових реформ, у Миколаєві, Івано- Франківську та Херсоні відкриті так звані «єдині офіси» для підприємців. Це зразок цільової «установи для громадян», яка створена для полегшення
процедури започаткування підприємницької справи. Громадянин може прийти сюди, здати в приймальній документи і через певний строк отримати свідоцтво про реєстрацію його суб’єктом підприємницької діяльності (як фізичної чи юридичної особи), при цьому всі супутні реєстрації та повідомлення здійснюються всередині «єдиного офісу» через співпрацю представників різних органів та структурних підрозділів місцевого самоврядування та виконавчої влади. В результаті цього, наприклад, у Івано-Франківську тривалість повної
процедури реєстрації суб’єктів підприємництва скоротилася майже вдвічі, а кількість візитів до органів влади – втричі. Зменшилася загальна вартість процедури реєстрації для особи, а також мінімізуються умови для вчинення корупційних діянь. Власне, за таким зразком має будуватися і «універсам послуг», але його відмінність від офісів для підприємців полягає в тому, що в
«універсамі послуг» можна отримати будь-яку адміністративну послугу, а не
лише пов’язану з підприємництвом.
Обмежуючись адміністративними послугами, що надаються органами місцевого самоврядування, можна використовувати наступний план дій щодо вдосконалення системи надання адміністративних послуг. Спочатку необхідно визначити загальний перелік адміністративних послуг, що надаються місцевою владою, тобто список, складений за наступними необхідними ознаками:
1) провадження розпочинається зве неням фізичної або юридичної особи;
2) провадження завершується адміністративним актом, тобто рішенням ради, розпорядженням посадової особи місцевого самоврядування, реєстрацією тощо;
3) процедура є «стандартизованою», тобто однотипною.
У Львові кожен вид звернень, вказаний у звітах виконавчих органів,
перевірявся також за наступними критеріями:
1) чи передбачено законодавством повноваження щодо надання такого виду послуг;
2) чи належить це повноваження до компетенції органів місцевого самоврядування;
3) яке правове регулювання існує щодо процедури надання кожного виду послуг;

4) наскільки інформація у звітах відповідає положенням законодавства.
Результатом цієї роботи став підготовлений перелік адміністративних послуг, які надаються органами місцевого самоврядування.
Відповідно до переліку адміністративних послуг створюється зведений інформаційний ресурс (довідник) щодо процедури надання кожного виду послуг. По-перше, це необхідно для того, щоб узгодити технологію розгляду кожної справи, з урахуванням того, що прийом буде вестися в одному місці.
По-друге, така інформація необхідна для службовців, які здійснюватимуть прийом заяв, щоб знати, які документи потрібні для вирішення справи. По- третє, довідник міг би суттєво полегшити життя громадянам, надаючи їм інформацію про асортимент послуг, про порядок їх отримання (документи, строки тощо) про вартість. Кожен із цих етапів має наслідком самодостатній продукт, який вартує затрачених зусиль. Наприклад, на основі зібраної
інформації можна готувати друковані довідкові матеріали як систематизованого характеру (наприклад, книгу), так і листівки, буклети, а також можна утворити телефонну довідкову службу для інформування про послуги, інернет-ресурс тощо. Перелік послуг дає змогу раціонально підходити до визначення внутрішньої структури адміністративних органів.
Варто відзначити, що наприкінці збирання інформації виявилося доволі складним завданням. Обов’язково необхідно провести навчання тих
службовців, які будуть залучені до роботи в єдиному офісі.
До початку діяльності «універсаму послуг» можна підійти по-різному. Зокрема, можна вже на підготовчому етапі провести «ревізію» всіх локальних нормативних актів, що регулюють процедуру надання окремих видів адміністративних послуг, і при запровадженні «універсаму послуг» працювати за новими правилами. Другий шлях простіший: взяти за основу існуючі правила
і вже під час роботи «універсаму послуг» здійснювати моніторинг процедур та працювати над їх удосконаленням.
Створення «універсаму послуг» спочатку вимагатиме збільшення кількості службовців, адже створюється нова структура. При цьому всі існуючі виконавчі підрозділи міської ради повинні й надалі вести прийом громадян, тобто деякий час доцільно зберігати паралельну систему прийняття. При цьому всі існуючі виконавчі підрозділи міської ради повинні й надалі вести прийом
громадян, тобто деякий час доцільно зберігати паралельну систему прийняття звернень громадян, аби громадяни не відчули незручностей від реформи. Необхідно також знаходити легальні стимули для добросовісної роботи службовців, залучених до «універсамів послуг», оскільки інтенсивність роботи деяких із них зростатиме, особливо через збільшення обсягів «зовнішнього» спілкування, адже необхідно регулярно приймати громадян та перебирати
частину погоджень, візувань, витребування довідок на себе.
До вже згаданої проблеми поділу послуг на ті, що повинні надаватися на районному, і ті, що – на міському рівні, можна додати, що, за загальним правилом, уповноваженим на вирішення певного питання повинен бути лише один орган. При цьому, визначаючи оптимальний рівень надання певної послуги, необхідно враховувати критерії зручності (наближеності) до громадян

та ефективності й доцільності. Зокрема, якщо кількість певного виду послуг незначна, але вимагає створення певного робочого місця, тоді доцільніше залишити або винести це питання на міський рівень. Так само варто зробити, якщо нераціонально розпорошувати ресурси (наприклад, фінансові) або неможливо ефективно контролювати певну діяльність (скажімо, приватизаційні питання). Виправдано обмежитися наданням певної послуги лише на міському рівні, якщо для цього потрібна висококваліфікована праця, а таких фахівців небагато або неможливо залучити багато. Потрібно також пам’ятати, що вся міська громада є джерелом влади і влада в місті єдина, тому поділ на райони не повинен створювати перешкоди у реалізації рівних можливостей на отримання адміністративних послуг.
Для успішної реалізації проекту реформування системи надання адміністративних послуг необхідно провести належну інформаційну кампанію
щодо популяризації серед населення самої ідеї «універсаму послуг», адже всі реформи повинні проводитися мотивовано та прозоро.
Слід зазначити, що плідне обговорення та прийняття законопроектів, які б встановлювали чіткий порядок надання таких послуг та взагалі регулювали процедурну діяльність публічної адміністрації, вкрай необхідне вдосконалення існуючого стану адміністративного законодавства зокрема та вітчизняної правової системи в цілому, підвищенню рівня захищеності основних прав,
свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.
Одним з ключових елементів понятійного апарату теорії адміністративно- процесуального права є поняття адміністративної процедури. Досить часто відповідний термін використовується тими або іншими фахівцями юридичної сфери в наукових доробках, присвячених різноманітним аспектам процесуальної регламентації порядку розгляду адміністративних справ. Проте, незважаючи на всю широту наукового вжитку, доводиться констатувати значну, а інколи – діаметральну розбіжність поглядів на юридичну природу, логічний зміст та обсяг поняття «юридична процедура».
Етимологія слова «процедура» бере свій початок у латинській мові від слова «procedo» (рухаюсь), в українській та російській мовах відповідний термін з’явився шляхом запозичення його французько-мовної трансформації –
«procedure», яка має аналогічне значення. «Процес» (від лат. processus – рух,
просування) у загальноприйнятому сенсі розуміється як: «Послідовна зміна явищ, станів у розвитку будь-чого»; «Сукупність послідовних дій для досягнення певного результату»; «Сукупність подій, станів, змін, яка має певну цілісність і спрямованість»; «Хід, розвиток певного явища, послідовна зміна станів у розвитку чого-небудь».
У процедурі відсутня головна детермінанта процесу – подовженість у
часовому вимірі.
Якщо явище процесу – це, передусім, динаміка, безперервний рух, виражений у послідовних переходах від одного стану до іншого, то процедура являє собою ніщо інше, як дискретність такого руху. Процедура не є явищем, наділеним часовою динамікою.

Як зазначає О. Кузьменко, на відміну від процесу, у процедурі неможливо віднайти умови, що забезпечують трансформацію вихідного пункту у наслідок. Врешті-решт, процедура не є рухом або діяльністю. Вона становить собою лише процесуальні етапи. Точніше кажучи, процедура – це розташовані на часовому відтинку віхи, від яких і до яких здійснюється розвиток явища, його прогрес або регрес. Тому під юридичною процедурою розуміється регламентований юридичними нормами порядок здійснення нормативно- правового регулювання суспільних відносин (правотворчості) та правореалізації. Адміністративна процедура являє собою встановлений адміністративно-процесуальними нормами порядок діяльності уповноважених суб’єктів щодо розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.

About these ads
Напиши коментар

Напишіть відгук

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Змінити )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Змінити )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Змінити )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Змінити )

Connecting to %s

Follow

Get every new post delivered to your Inbox.

%d блогерам подобається це: